86
потвори — тїни, які вилюднюють своїм віддихом дальші села, та тїкають дальше на схід, щоби залюднити пустиню.
А за ними часом, мов із пекла, тїкають і люди…
Чому? Може тому, що їх туди несе вітер глядїти сих хмар, які ось пролїтають туди понад землею, сих споминів, надїй… А може вони бажають утекти від служби?.... може!
Мало лучаєть ся таких ночий у червнї і справдї, всї люди подалиб ся у монастирі, наколиб частїйше чули сей жалібний свист, шум та стогін вітру, який бушував над землею. Він бач сам один оплакував долю, а радше страшну недолю підданих.
Поміж напів вимерлими селами стрічав вихор і двори та звичайно минав їх, не займаючи. Зараза любить погній нужди, а у дворах пани! Але з сих дворів зняв вітер иншу хмару та помішав її зі своєю хмарою нужди. Се була хмара бути, злоби, злочину, нечисти тїла і душі… панства!
І все те змішавши ся, гнало зі стоном та ревом понад землею, і все живуче тїкало та крило ся як можна найдальше. Лиш дерева розказували собі, що бачили у страшних, пірваних хмарах та у товпах тїний — привидів, а у вежі реготав ся раз у раз лилик: Ха! ха! ха! ха! ха! ха! ось і побідили тебе, Розпятий.
І так гуляв вихор над усею Україною, співаючи холодним зорям пісню про її гаразд. Навіть звір по лїсах замовк, поховав ся і лише сови пугутькали у лїсї, а від часу до часу висловляли й пугачі свою радість голосним гу! гу! — яке звучало якось немов погроза, неначе сказати хотїла птиця: Го, го, ще й не таке буде!
Мертво та непорушно лежала при львівській дорозї Жовква, столиця гетьмана Станїлава Жулкевського. Хоча ще не було пізно, все місто тонуло у пітьмі. У таку ніч не хотїв нїхто виходити з хати, або хочби відчиняти вікон, щоби не пускати в хату нечистих сил, які розгуляли ся бурею. Навіть шинки, в яких підчас зарази бував більший рух, як звичайно, були замкнені і неосвічені. На вежі костела, де мав сторожити вартівник, не було нїкого. Ще перед двома днями не встав він ранком з ложа, а до вечера вкрило ся тїло… морівками[1]… За два днї потріскала шкіра на трупі, а страшний сопух затроїв повітрє. Одначе нїхто сього не завважав, бо було високо, а лїзти туди всї бояли ся. Лише пси, які виволікли на ринок декілька випорпаних куснїв вонючого стерва, вили протяжно, достроюючись до понурого витя вихру по пустих улицях. При сьому задирали писки у гору, немов чуючи на вежі трупа, якого не завважали люди.
Брами міста стояли отвором. Нїхто не бояв ся опришків, нї Татар. У заражене місто не їхав нїхто, хиба хлопи із також заповітрених сїл. Навіть сам пан не пускав до себе нїкого з міста, тілько повірив нїмецькому медикови дозір над заразою, а кількадесятьом пахолкам велїв пильнувати безпеки та хоро-
- ↑ темні пятна, ознака чуми.
