82
лївський лист, а воля якогось підстарости більше, нїж від віків мунїфіковані[1] свободи коронних синів? Eheu! Нехай „ignis infernalis [2] спалить „orbem terrarum“[3], а всюди заволодїє „diabolus [4] і ангели його, коли ошукані властю жовнїри поведуть „in vinculis[5]“ ошуканого властю товариша на суд саме тої власти!
— Не буде сього! — крикнула товпа жовнїрів. — Се наруга над нами всїма… В пень шубравцїв!… Де кварта?… На гак Жида.
Серед гамору загудїв нагло тубальний голос пана Зборовського.
— Silentium! Мостї панове, покажіть ваші листи!
Ось вони!
І пан Пєньонжек достойним рухом подав пану стражникови великий аркуш паперу з печатками, а рівночасно пан Бялоскурський добув із під подертої киреї папери, які, будучи обережним, носив у полотняному мішочку на голому тїлї.
Жовнїри замовкли та з напругою глядїли на свого полковника, який з повагою читав королївський лист.
— Лист із ординансом[6] єсть! — сказав.... — а ось се… се таки справдї сублєвація! — закликав, наче чудуючись, що пан Бялоскурський сказав правду. Тут пан Зборовський насупив ся і визвірив ся на пана Пєньонжка.
— Якжеж, васть, смієш мимо сублєвації?… „Errare humanum est“[7], „круль“ помилив ся й тобі засї до особи сього обивателя. Ти красше подумай про оброки для нас, про приставство і кварту!
— Так! так! — гудїла товпа.
Пан Пєньонжек „сконфундував ся“[8] і нагло помітив, що начав дуже небезпечну гру. Йому бач, не прийшла на гадку ворожнеча, яка постійно панувала між військом і урядом. Тому рішив властивим свому станови обичаєм обстоювати при своїй справі, щоби сим збити з пантелику недосвідченого, як думав, жовнїра.
— Про се опісля! Я домагаю ся передовсїм сповненя приказу нашого наймилостивійшого пана, а відтак будемо вже „трактувати“[9] о матерії, яка вашмостїв привела в обсяг моєї юрісдикції, при чому певно не позабуду на свої „officia“, на скілько ви своїх не забудете. „Praecipue“[10] не забудьте, ясновельможний пане стражнику, справи Жида…
— Що? — гукнув пан Зборовський, а лице його змінило ся до непізнаня, — що? Я маю памятати про Жида? А се що?
І кинув під ноги Пєньонжка рукопись Рамбулта.
— Ось се твій Жид, зраднику, райфуре мадярський! Як смієш, лику, опримувати спокійного обивателя, що має від короля зелїз-
