76
І Іван пропустив пахолків, які товпили ся позаду на дорозї. Усї зібрали ся довкола підстарости, та висадили звязаного Бялоскурського на коня.
Уся дружина їздцїв рушила, але не до Коросна, тілько простою дорогою дальше — до Сянока!
Пахолки пана Пєньонжка мали по дорозї стації, де були розставлені запасні конї, тому не вважаючи на темряву, їхали скоро. Ранком були вже недалеко Сянока та їхали берегом Сяну. Довкруги простягали ся мало ще вирубані лїси, бо звідсїль доволї тяжко було сплавляти товар до Сандомира задля низького стану води. Відраднїйший був також стан сїл, через які переїздили молодцї. Не зайшла ще туди панщиняна господарка шляхти, задля браку збуту, тому і хлопи нагадували ще своїм виглядом людий.
Усї подорожні були змучені цїлонічною їздою. Пан Пєньонжек звільнив ходу коневи та дрімав, колихаючи ся в кульбацї. Пан Бялоскурський кляв з тиха під носом і допитував ся про ріжні річи пахолків, які їхали по обох його боках, а від часу до часу надслухував пильно, чи не їде хто за ними. Але лїс мовчав, нїхто не обзивав ся серед тишини, навіть пахолки, які їхали за панами, перестали оглядати ся. Годї, бач, було припускати, щоби Івашко міг дігнати пана Пєньонжка змученими кіньми своїх гайдуків і хлопів.
На самому кінци їхали Юрко та Іван. Вони цїлу ніч обговорювали дорогу на Поділє та способи, як мали переєднати загнїваного батька.
Іван висловлював сумнїви, чи все удасть ся їм як слїд і у перве поставив питанє, чи добре стало ся, що Юрко й Галя…
Юрко не витерпів.
— Дурний ти, Іване! — крикнув. — Ти менї таких річий не говори! Я тут не уступлю нї на крок. Ти знаєш, що я свого батька люблю та шаную так само, як і твого. Твій згодив ся, наколи мій не зборонить — а мій мусить згодити ся! Я не з сих паничів, що гуляють, пють та з сїл роблять Содому і Гомору. Я слухаю всїх, працюю, кілько сил, але свого житя не продам за нїяку кресцитиву.
— Ну, а як твій батько не схоче, а й мій не позволить?
— Овва, світ широкий! — крикнув палко Юрко. — Возьму своє серденько у сїдло і хто мене найде скорше, нїж я сам схочу? Слухай, Іване, моя постанова невідклична і хочби прийшло ся їхати на кінець світа, то не кину нї своєї віри, нї звичаю, нї любови. Я не Лях! А тепер, коли пізнав іще красше ляцьку вдачу та звичай, то я власні дїти подушив би в колисцї, своїми таки руками, наколиб знав, що вони колись оляшіють. Ти подумай тілько! Як мало їх тут на нашій православній землї, а й зараза не знищить так краю, як саме вони.
