75
— Ясновельможний пан боронять спільника пана Зґлобіцького? — спитав.
Юрко станув як вритий… Справдї, як він міг боронити Бялоскурського перед карою?…
— Хто ви? — спитав.
— Се ясновельможний пан староста сянїцький, Ян Пєньонжек, а я свідок, що ясновельможний пан Бялоскурський вкрав йому гроші, а мене покалїчив. Ви, ясновельможний пан дїдич, се також бачили.
Юрко сховав шаблю до піхви.
— Чи се правда? — звернув ся до Пєньонжка.
— Правда! — відповів староста. — А з ким маю гонор?
Юрко відповів за себе і за приятеля, який тимчасом загороджував дорогу иншим пахолкам.
— Добре! — заявив підстароста. — Ми вашмостїв „інзультувати“[1] не будемо, але мусите їхати з нами, бо коли відбудеть ся „actum controversiae“,[2] ваше свідоцтво рішати-ме.
— Ба, нас силою не возьмете, — засміяв ся Іван.
— Уважайте, вашмость, що вас двох, а в мас трийцять шабель!
— То вам треба трупів, чи свідоцтва? — спитав Юрко, добувши знов шаблї.
Пєньонжек уступив поміж своїх пахолків.
Тимчасом пан Бялоскурський почув, що смерть йому покищо ще не грозить, тому набрав відваги.
— Язда, панє Пєньонжек, — кпив. — Роби „cadavera“,[3] а я буду проклямувати. Не знати тілько, хто голоснїйше, чи ти за жидівську шкіру, чи я за „опримованє“[4] золотої свободи „коронних синів“.
Пан Пєньонжек знав певно, що оскарженє о сей „crimen“ се річ немила, бо змінив тон:
— Чи, вашмостьове, не хочуть свідчити? — питав.
— Нї! Се не наша справа, — відповів Юрко, моргнувши на Івана.
Іван шепнув пару слів Абрамкови, а сей побіг до Пєньонжка. По короткій, живій розмові підстарости з Жидом, звернув ся пан Пєньонжек до молодцїв:
— Коли так, то мушу вашмостїв арештувати, але коли панове дадуть „пароль“, що не втечуть, то ми їм збруї не заберемо.
— На як довго? — спитав Юрко.
— До „контроверсії“ буду вас держати на власному „віктї й аміктї“ без „кустодії“.[5]
— Згода! — крикнув Іван. — Ану, хлопи, вперед!
