69
Пяний пан Бялоскурський реготав ся та лїз обіймати ся до Угерницького й Попеля. Відтак знову сїв і говорив дальше:
— Але щоби вони лакомили ся на таке… тьфу! Се видко якийсь „defectus mentis“.[1]
— Insignis et notabilis[2] — додав Іван.
— От напиймо ся, „bibamus“! — крикнув Бялоскурський по хвилї, бачучи, що молодцї відсунули вже тарілки та поховали ножі, якими краяли мясо.
— Здоровлє вашої милости, віншуємо „знакомитого“ приросту субстанції! — закпив Юрко, підносячи чарку.
— Га, що, дав я їм бобу! — тїшив ся, пючи пан Бялоскурський. — Гого, мене в таких імпрезах нїхто не випередить, а всеж „beatus possidens“![3]
— Ха! ха! ха! — сміяв ся собі Іван, моргаючи на Юрка. В сїй хвилї війшов Івашко.
— „Vivat“, Івашко! — кликнув пан Бялоскурський, — ходи, хаме, напий ся! — І підійшов, потикаючись із повною чаркою до Івашка, який глядїв згірдно на „малого злодїя“.
Його зір стрінув ся з поглядом Юрка й Івана і він усміхнув ся злісно.
— Прошу вашої милости, є возний з двома „заґродовими“.
Чарка випала з рук пана Бялоскурського.
— Що, як? Се „impossibile“,[4] тож до Сянока треба їхати цїлий день. Се мусить бути якась зрада…
Івашко знов глянув на обох молодцїв.
— Не зрада, ваша милість. Рамбулт і панї Залушковська подибали возного, як їхав до Папортна з позвом та написали протест сеї ночи.
— Як то? — крикнув пан Бялоскурський з фурією,[5] отверезївши майже зовсїм. Без ґроду! без старости! без суду!
— Що там суд? — усміхнув ся Івашко? — Позов єсть!
— Можете, ваша милість, протестувати задля неправосильности, — піддав Іван.
— Не можна! — відповів Івашко. — Є два загородові шляхтичі. Ви не докажете їм сфальшованя, коли заплатять.
— Чому не можна, все можна! — підсміхував ся Іван.
Нагло пан Бялоскурський зареготав ся так, що оба молодцї здрігнули ся, і вдарив кулаком об стіл. У сїй хвилї появив ся шляхтич у свойому власному видї: Лице посинїло зі скажености, кулаки стиснули ся, а жовті зуби блиснули зпід наїжених вусів.
— Присяг псявіра Рамбулт і ся ґамратка присягла! Ось яка
