63
ся нїчому. І справдї, при всїй необмеженій свободї шляхти, при великій скількости законів, судів, трибуналів, возних, старостів і инших сим подібних уладжень та осіб, не було в краю нїякої безпеки, крім сеї, яку давала особиста сила. Хтож міг вдержати або покарати пана Бялоскурського? Староста?… Сей не мав нїякого значіня, а на його поклик до шляхти у повітї певно нїхто не явив би ся… Сама шляхта?… Ба, нїхто з між неї не бажав би собі мати пана Бялоскурського ворогом, а за те добувати вдяку окраденої вдови та малолїтних сиріт… Опікун?.... Опікуна не було, бо пан Залушковський помер наглою смертю… Трибунал?… Юрко й Іван знали добре, що трибунали лише на загородову шляхту та й то не завсїди. Як що богач старав ся про присуд, то лише на те, щоб його відтак самому виконувати силою під плащем закона.
У першій кімнатї найшли срібло, скинене в коші та всяку посуду у скринях. Були там більші та менші срібні тарелї, дуже багато срібних ложок, безлїч кубків, срібних, мідяних, скляних, ріжного виду і краски, деякі навіть деревляні з прикрасами або без.
У другій кімнатї не господарив іще нїхто, бо все було видко на своїм місци. Під стїнами стояли ліжка — була се спальня.
По рогах кімнати стояли чотири великі скринї. Пан Бялоскурський відбив сокирою замок і заглянув. У скринї були строї панства Залушковських. Пан Бялоскурський усміхнув ся задоволено і виглянув крізь відчинене вікно.
— Івашку! — гукнув.
— Слухаю вашої милости! — відкликнув ся Івашко.
— Два вози по чотири конї, десять хлопів!
— В тій хвилинї!
По хвилї заторкотїли вози, а в сїни вбігло з тупотом десять підпитих хлопів.
— Беріть те все! — приказав пан Бялоскурський, вказуючи на коші, ліжка і скринї. — Беріть і везїть що духу до Коросна, але на ніч вертайте!
— Го, го! Вернемо, вернемо! — реготали ся пяні хлопи. — А хто випє горівку, як нас не буде? А тут її, крий Боже, як багато!
Хлопи стали забирати важкі скринї і наповнили вонючим віддихом обі кімнати. Пан Бялоскурський уважно числив усе, що забирали хлопи, а коли останнїй вийшов, плюнув із досадою і проворчав:
— Псякреф! смердять хами, як зараза.
Юрко не втерпів.
— А чомуж, ваша милість, позволяють їм пити? — спитав.
— Ба, хамство лише за горівкою дибає. Без нагая або горівки нїхто мене й не послухав би.
Юрко бажав, було, щось відповісти, але Іван штовхнув його в бік. Пан Бялоскурський пустив ся знову крізь сїни до
