59
— А цо за людзє?[1].
— А ось які! підле насїнє, скоти погані! — крикнув Юрко, ударяючи грудю свойого коня о півгак та стрільця, який піддержував рукою сошки. Гайдук накрив ся ногами, а в сїй хвилї шабля молодця впала блискавкою на голову найблизшого пахолка, який підняв був на нього пістоль. Із нелюдським криком упав пахолок на землю, а з ним і другий стрілець, повалений на землю. Юрбою вїхали за ними люди пана Бялоскурського і Залушковського, а думаючи, що ремкодайні бють із приказу пана Бялоскурського, пустили ся й собі „на остро“. Челядь пана Рамбулта розлетїла ся з криком по обістю і тїкала на гумно. Гайдуки пана Бялоскурського гнали за ними, а позаду їхали пан Бялоскурський з Івашком, не беручи участи в бійцї.
— Зле, — замітив пан Бялоскурський, кинувши оком по майданї. — Вже один cadaver,[2] один saucius,[3] а кількох concussi.[4] Гей, панове, заждїть но! Ґас! ґас! будемо пактувати![5]
— Ба, — засміяв ся Івашко, — ваша милість бачать, що сї шляхтичі уважають Рамбулта злодїєм, тож перетріпають його незгірше, а нашим гайдукам усе одно, з ким бють ся. Більший пай їм лишить ся.
Юрко й Іван гнали вперед, аж ось із за паркана, що віддїлював двір від гумна, гукнула сальва з рушниць, півгаків та пістолїв. Два конї зарили носами в землю, один гайдук упав, але молодцї їхали дальше. Через виломану фіртку вірвав ся Юрко до середини та якомусь ренкодайному пана Рамбулта розчерепив голову так, що сей анї не крикнув.
На майданї запанувало страшне замішанє. Хлопи, що ладували збіже, покинули все, поперетинали посторонки при упряжи та стали тїкати з кіньми.
Гайдуки ховали ся за плоти, а люди пана Залушковського гонили завзято за ними, підчас коли Юрко та Іван разом із більшою частиною челяди пана Бялоскурського їхали просто під шпихлїр, де стояв блїдий мов смерть пан Рамбулт. Його кінь наполохав ся і розперши ся, не хотїв рушити з місця. З рук пана Рамбулта упала карабеля, а товсте черево шляхтича трясло ся з переляку.
Обуренє Юрка, якого виховав праведний отець Андрей, на злодїйство та підлоту, вибухло тепер цїлою силою і збудило в ньому боєвий шал. І він певно був би радо та без труду провертїв „півбочку“ пана Рамбулта, якби не Івашко, що з приказу пана Бялоскурського зловив його за рамя.
— Чого, васть, хочеш? — спитав Юрко люто, здержуючи коня.
— Єґомость пан Бялоскурський не хочуть непотрібно проливати християнської крови. Ворог і так прогнаний, побіда наша…
