57
дич вів рільне господарство. Аж око радїло при видї жита, ячменю, вівса, ба навіть пшеницї, що хвилювала у ранньому вітрі. На полї не було нї живого духа, тілько далеко на одному з горбків, там де зачинав ся лїс, видко було людий, що немов ішли та їхали в лїс.
— Утїкають шельми, — закляв пан Бялоскурський. — В конї! Івашку, клич гайдуків, їдемо передом!
Усї пустили конї чвалом.
— Хто тїкає? — спитав Юрко.
— Хлопи з Ванькова! Видко хтось напав на двір небіщика.
Мов вихор гнали їздцї в долину, де розкинуло ся село. Але як ріжним був його вигляд від села пана Бялоскурського! Там знати було на кождому кроцї добробут, свободу — тут за те було щось противне. Стріхи старі, пообдирані, задимлені. Мало яка хата мала хлївець, стоділку, садок або пасїку, а довкола них не було нї плота, нї навіть рова. З кождої стріхи шкірила зуби чорна, страшна нужда! Та молодцїв не зворушував уже сей вид. Таких сїл було дуже багато, мало не кожде! Всюди цвили збіжем панські лани, хлопські нивки лежали відлогом, а хлоп, що не втїк, умирав під канчуком, або з голоду. Для того й росла утїкачами фортуна людяного пана Угерницького.
Ще вчера не розумів Юрко, чому саме пан Бялоскурський полишив давнї повинности[1] у Короснї. Відки така людяність? Тепер знав уже й се, що хлопи є для пана Бялоскурського чимось у родї осїлих сабатів чи гайдуків і за горівку, рабунок та готовий гріш продавали йому свою совість.
Село стояло пусткою, тілько тут і там видко було хлопа або бабу, що вистрашеним зором глядїли зпід кривого одвірка хат за проїзжими. Були се страшні постатї, чорні, брудні, обдерті. Видко не дуже дбав небіщик пан Залушковський про свою робучу худобу на переднівку. У декого виднїли навіть на шиї згоїни, подібні до сих, які повстають, коли протнеш шкіру нагайкою. Усе те бачив Угерницький вже нераз і привик до сього. Тілько тепер огортало його обуренє, коли побіч сих пригнетених людий бачив червоних, ситих та обутих хлопів пана Бялоскурського, які серед реготу їхали дерти з инших шкіру. І се друге більше лютило Юрка, як перше. Хлоп мусїв робити панщину у воєводствах, се було зовсїм природне, але тягати хлопів на розбій та грабіж, се було нечуване.
— Як думаєш, — спитав нагло, присунувшись до Івана, — чи не перемінить ся хлоп у скотипу, коли його розбоєм живить власний дїдич?
Та на Івана більше вражінє робила страшна нужда, в якій стогнав хлоп пана Залушковського.
— Красше нехай хлоп рабує, нїж мають його дерти зі шкіри!
- ↑ драчки з хлопів.
