50
— Вони певно вже в дорозї!
— Ти сказав, пане!
Пан Бялоскурський, як висший достоїнством, знав усе, тому згадував дальше:
— По дорозї бачив ти Зґлобіцького?
— Так, він поїхав домів.
— Передав тобі спис?
— Ось сей!
І татарський післанець добув із за пазухи кусень сильного перґаміну. Був се спис сїл, зладжений Зґлобіцьким, в якім подано всї місцевости, де Татари могли надїяти ся богатої добичі.
Пан Бялоскурський читав півголосом: Єзупіль, пан Кришковський — пять тисяч талярів, дочка — дві тисячі талярів, непригожа. — Викторів, пан Варшицький, тисяча талярів, богаті хлопи, дївчата. — Сернки, пан Война, дочка для гарему Гаран-мурзи. — Іванівка…
Тут усміхнув ся пан Бялоскурський злісно і читав далї вже про себе.
Турок сидїв непорушно і лиш відтак витягнув руку по перґамін.
— Пек еї! Дуже добре, — сказав Бялоскурський і почав розпитувати Мустафу. Сей відповідав спровола, по турецьки, а пан Бялоскурський удавав, немов би не до нього се відносило ся. В кінци спитав лиш, розумієть ся твердженєм.
— Юлай бей здоров!
— Юлай бей у раю!
— Убили козаки?
— Нї! Хан велїв.
— За що?
Турок підняв голову зачудований, неначе би пан Бялоскурський питав, чому саме лїто, а не зима.
— Сен білїр ефендім! Ти знаєш, пане, — сказав у кінци.
— Кісмет![1] — отямив ся Бялоскурський.
— Так було написано! — повторив Турок тоном напімненя. — А чому, про се нам питати „ясак!“[2]
І знов сидїли оба, пили каву та курили люльки.
— Загони підуть кількома шляхами! — сказав по хвилї пан Бялоскурський.
— Як кажеш, ефенді, на Камянець, Галич, Тернопіль, Теребовлю, попри Львів, аж може в сей пашалик.
— Деж віддаш спис?
— Під Хотином, по тім боцї Днїстра.
— Мелен бей буде з вами!
— Ти сказав, пане!
