— Салям ефенді![2]
— Алєйкум! Що єсть, чого нема?[3]
— Ти знаєш, ефендім![4]
— Приносиш „хабер“[5] кримського царя, якого аби Аллах як найдовше заховав на роскіш вірних!
— Ти сказав, пане!
— Сїдай, Мустафо!
І пан Бялоскурський плеснув у долонї. Війшов покоєвий хлопець.
— Шандор! Принеси каву, тютюн та люльки!
Пан Бялоскурський сидїв на низькім тапчанї, покритім ковром, а перед ним на землї сїв східним обичаєм Турок Мустафа, післанець кримського хана, в перебраню убогого міщанина. Тут положено йому подушку, а поруч малий стільчик. Із поведеня післанця пізнати було, що пан Бялоскурський був „у тїни хана“, тоб-то оставав під опікою хана.
Хлопець унїс на срібнім підносї каву та скриночку з турецьким тютюном. Оба мужі з повагою наложили люльки і окружили ся клубами синявого диму.
— Його величність цар усїх орд, брат зір небесних, батько меча та хоробрости, хоче в сїм роцї прийти у край джаврів[6] та взяти собі належну дань, — говорив пан Бялоскурський, немов се він приносив відомість Мустафі.
— Сен демдінь ефендім, — ти сказав, пане!
— Чи може буде й сам?
— Ти знаєш, пане.[7]
— То вишле велику орду!
— Як кажеш, пане. Сорок тисяч коний піде шляхом через Мультани,[8] просто на Лєхістан.[9]