45
з них потїху і то з обох нараз, бо кождий „alio modo“[1] може твойому серцю справити „контентацію“[2].
— Цїкава я, по що се, вацьпан, говориш? Ловив ти мене, ловила й я тебе…
— Індульґенція[3] людським слабостям се чеснота! А хто від них свобідний? — замітив поважно пан Бялоскурський.
Панї Беата усміхнула ся їдко.
— Дуби смалені плетемо!… Що з Абрамком?
— Зґлобіцький привів його під „Бук“.
Юрко нащурив уха.
— Ну і…
— Я зоперував його з Рамбултом і Залушковським, бо Зґлобіцький бояв ся сих двох молодцїв.
— То повідомленє прийшло в час?
— Так! Ми якраз сидїли у Йоселя в Добромили, коли приїхав пахолок Зґлобіцького з карткою.
— Івашко був зі Зґлобіцьким?
— Так, після заключеного пакту[4]. Тілько Жид мав чотирох своїх людий і тих треба було вбити. Ми вже їх і „погубили“, а лише Рамбултові пахолки брали удїл у бійцї.
— То добре. Деж гроші?
— Сховані, єймость. Тої самої ночи поїхав Зґлобіцький домів. Він уже не може видержати з Цебрівськими, тому продає все і їде на Мазовше, там його рідня. На відхіднім хотїв би ще зачати якусь там „імпрезу“, але „nescio“, що було би то. Матис і Залушковський „губили“ тїла, а я закопав гроші.
— Де?
— Ха, ха, ха! — засміяв ся Бялоскурський. — Не я се скажу єймостї, бо кожда „mulier insidiosa est et infidelis“[5]. Тому сховаю сей „секрет“ для себе.
Хвилю глядїли обоє на себе, немов стараючись відгадати взаїмно свої гадки.
— Якто, навіть менї не скажете, єґомость?
— Навіть вам, єймость! Вам, єймость, привіз я двох цуциків до забави, а на ложу смерти скажу вам також, де і гроші, як іще що з них остане!
Беата мовчала, тілько лице її побілїло.
— Не жури ся, єймость! — сміяв ся тимчасом Бялоскурський, — поїдемо на схід, там уживати мемо обоє.
— Ха, ха! Рабинею в гаремі, правда?
Пан Бялоскурський усміхнув ся злісно.
— Як воля єймостї, — заговорив, а солодкий його голос різко звучав серед нічної тишини і хвилями переходив у якийсь прикрий скрегіт. — Тям лише, що ми звязані мов гачок і ключка, а „делятором“ може бути хто небудь. Тому держіть язик за зубами.
