43
роги мягкої шапочки виставали чомусь над головою і Юрко мимохіть подав ся в зад.
— Господи помилуй! — прошептав і перехрестив ся. Відтак кинув на погасаючий огонь кілька пригорщий попелу, зняв чоботи, шаблю й колєт, а сам нишком, надслухуючи, чи хто не йде, отворив двері і вийшов на коритарик. По противній сторонї були двері до другої порожної кімнати, перед якими стояли бочки з водою на випадок пожежі і то так, що годї було дістати ся до дверий.
Видко в кімнатї не було нїкого. Побіч бочок був чотирокутний отвір у підлозї, де починали ся східцї в долину. Юрко викресав огню, щоб на біду не впасти та не скрутити вязів і при слабім сяєві іскор намацяв ногою перший ступінь. Помалу, східець за східцем, сходив у долину, аж опинив ся при дверях, що вели у сїни. В них було кілька отворів до стріляня на ворога, колиб сей вірвав ся в сїни. Крізь сї отвори побачив паню Беату лиш у долїшній одїжи та сорочцї.
Її пишна стать збурила кров у молодця та просто ослїпила його своїм блеском. Вона сидїла на лаві, а обнажені, повні рамена спочивали на столї. Маленькі, але сильні ноги виставали мало не до колїн із під короткої спідницї та були убрані у вишивані східною модою черевички. Незапнята сорочка відкривала круглу, пружисту грудь та рожеву шию і Юрко глядїв хвилю на сю повну, розцвилу красу, як міг лише глядїти двайцятьлїтний хлопець.
— Неможливо, щоб ся краса була сим, чим уважає її Іван, — подумав, і пильно приглядав ся сидячій кралї. Але в сїй хвилї перепинив ся хід його гадок, бо ось почув із надвору кроки мужа і в сїни увійшов Бялоскурський.
Він замкнув важкі двері, засунув двічи, опісля кинув шапку на стіл і поправив пальцем ґніт олїйної лямпи, яка горіла перед Беатою та розсвічувала усю її стать.
— Хе, хе! — засміяв ся. — Не дармо я задля гладкости[1] єймостї перевертав колись козли[2].
І рукою погладив паню Беату по шовковій шиї. Панї Беата почервонїла з досади.
— У вашмостї завсїди воробцї в голові!
— Ха, ха! не тілько в голові…
— От верзеш, „муй дроґі“. Кажи красше, що зорудував! Через тих твоїх ренкодайних годї було розумне слово сказати.
— Але за те тепер поговоримо, правда? — засміяв ся пан Бялоскурський і голосно поцїлував паню Беату в шию.
Вона кинула ся, почервонїла ще дужше та вдарила злегка рукою пана Бялоскурського по голові.
— Що тобі, Янє! Упив ся, чи що?
Пан Ян спокійно покручував вуса.
