41
лотри „ведуть рей“[1]. Бідний, православний мужик стогне у кайданах, а руський шляхтич вислугуєть ся королеви, щоби після того копнули його ногою за вислугу, а його майно „iure caduco“[2] віддали якомусь зжебрачілому католикови. Тому питаю тебе ще раз: Де ті добрі люди?
Юрко мовчав.
— Я тобі скажу де, — продовжав Іван. З його лиця счез усміх, брови стягнули ся грізно, очи блестїли, мов іскри, що снопами вибухали із смільного ріща і счезали в коминї. — Я скажу тобі, де! Вони там на сходї, у татарській пащі, де нема, нї хлопа, нї пана, нї трибуналу. Там „мир хрещений“, спокій і безпека, бо як кажуть козаки, там борють ся всї за одного, один за всїх, проти спільного ворога. А тут? „Bellum omnium contra omnes“[3] в імя нужденного гроша. Тут „homo homini lupus“[4], а державний устрій одно велике лайдацтво!
Юрко не перебив нї одним словом.
— Та ти того всього не хочеш бачити. Ти привик, що наші батьки самі радять ся в господарстві з хлопами, балакають із ними, як із людьми, живуть із собою в згодї, до панських „подвоїв“[5] не пхають ся… і нїчого не знають. І я не знав би сього, якби не мій батько, що багато бачив на свойому віку та завсїди учив мене: Сину, доки ти між нами, знай, що чого не вирвеш вовкови з горла, се пропало; знай, що у річипосполитій крім твоїх найблизших, самі вороги, а крім православних усе злодїї й єретики. Я пускав сї науки мимо ух, бо що менї там!… Але коли почав мандрівку, прийшли менї на гадку сї слова і вони сповняли ся що години…
— Не сказав би я сього! — вмішав ся Юрко нагло, — мусиш признати, що бодай Бялоскурський не такий злодїй, як инші.
— Ет, городиш! Пан Бялоскурський ріжнить ся тим від останньої шляхти, чим ріжнить ся злодїй від розбійника. Більшість польської шляхти знає, що допускаєть ся проступків і живе у гнили, але не соромить ся сього. Пан Бялоскурський за те надає собі вид звичайного „зацного“ чоловіка, що знає світ і людий та сам живе чесно, а тимчасом він допускаєть ся вчинків іще гидкійших, нїж такий Стаднїцький, його сини, або хочби твій Жарновський. А такі люди се не рисї, нї вовки, але гадюки. Що гірше, вовк чи гадє?… Нехай нас Матїнка Божа стереже від його засїдок та нехай простить менї й тобі підступи, яких мусїти мемо уживати у зносинах із ним.
— Не будемо! — заговорив палко Юрко. — Нас нїякий
