31
— Так! Яж казав вашмостї, що моя фортуна не в рілї. Тому полишив я хлопів на тім самім праві, яке мали досї. Дають означену скількість волів, коний, овець та безрог, дають мід, пиво, горівку, смушки і дрова і так усїм нам добре.
— А поташу і „ванчосу“[1] не продають, ваша милость?
— Нї! Я не люблю чужинцїв, тілько торгую волами, воском, медом та угорським вином у куфах, і тому їжджу часто на Угорщину. Відси в мене так багато Мадярів межи службою. Хлопи дають підводи і парубків, але держать ся села, не тїкають, а за мене дали би порубати ся на куснї. Дооколичні пани завели панщину, палять лїси, відбирають хлопам ґрунти, та сходять разом із ними на худопахолків, або самі хлопіють. У мене, бачте, сього нема.
— Вельми похвальні інтенції[2] вашої милости! Під так людяним паном гарно й служити — сказав Попель у відповіди.
Але коли знов остали ся по заду, моргнув на товариша і сам наблизив ся.
— Бреше стара лисиця! — прошептав. — При такій двірнї і „ключа“ замало, навіть хоч панщина є. Має бестія якусь иншу дійну корову і нехай моє імя Гриць, коли не дізнаю ся, де вона.
— Думаєш? — спитав Юрко. — То ти сеї гадки, що наш патрон щось у родї Жарновського?
— Розумієть ся! звичайний „eques polonus“[3], як казав чернець Андрей, тілько тут у сього eques'а ще якась дивовижна коняка. — Сей учерашний шпігун…
— Знаєш, — вмішав ся живо Юрко, — менї також здавало ся по трохи, що се якась нечиста справа.
— Чорт її знає, зрештою побачимо.
Їздцї переїхали кладку і крізь широку, отверту браму вїхали на обістє.
