27
— Ов, а то чому? Звідки така fiducia[1]?
— Се страшний чоловік. В його грудь вложив чорт замість серця lapidem[2]; він і мене не любить, хоч менї служить, і Бог лише знає у всевідучости своїй, кілько се мене коштує. Сей лик має вже чималий маєток.
— Справдї? Не „кольоризуєте“[3], вашмость, дещо? — зацїкавив ся пан Залушковський.
Бялоскурський засміяв ся злобно.
— Так, має! Лише нї вашмостї, нї менї з сього нїчого не прийде. Івашко не Жид, але син міщанина з Теребовлї і має вже 35 лїт. Се не дитина.
Мовчки їхала шляхта далї, а за ними Мадяри, ведучи веселу гутірку своєю незрозумілою мовою.
— Що се за люди? — спитав Юрко Івашка.
— Мадяри! Лиш хиба чорт зрозуміє їх говір.
— Гм! — відізвав ся Попель, який від довшого часу приглядав ся пильно Івашкови. — Гм! Менї видить ся також, що чорт не розуміє, але ви не чорт!
Івашко стягнув брови, та в сїй хвилї отямив ся і засміяв ся.
— Бистре око у вашмость пана. Справдї я розумію їх дещо, але не зовсїм.
— По чім же ти пізнав? — питав Угерницький Попеля.
— По чім? А ось я бачив, як пан…
— Називайте мене Івашком! — сказав усміхаючись товариш обох молодцїв, — я міщанського роду.
— Як пан Івашко надслухував, та усміхав ся. Хто підслухує, а не розуміє, сей не смієть ся.
— Справдї! — відповів Івашко і став бистро приглядати ся Попелеви. — У вашмостї не аби яка голова. Мав пан Бялоскурський слушність.
— У чому?
— Що взяв вас на ренкодайних. Був би взяв мене, але я не шляхтич…
— А чи він на се оглядав ся? Сеж пусте! — замітив Угерницькмй. — Нїкому не виписано ще роду на чолї.
Івашко усміхнув ся байдужно.
— Може оглядав ся, може й нї, — але не хотїв. Від того він пан, щоб хотїв, а я від того хам, щоб слухав, а не думав.
— Хитра бестія, — подумав Угерницький, та переглянув ся з другом.
— То ви на нас, Івашку, косим оком глядїти мете! Менї се не мило! — сказав Угерницький.
Івашко розсміяв ся.
— Моя кресцитива не в худопахольській кишенї! — сказав різко і замовк.
