134
— Нї! нї! — відповіла дївчина, вже усміхаючись. — Але йди вже, йди, тебе ждуть.
Бігом пустив ся Остап до замку.
Тут вела ся тимчасом широка розмова. Козак розказував про тясминські та запорозькі уходи, а старий Угерницький слухав його пильно, покивуючи головою.
— Тут у вас — говорив козак — богато землї, але й богато людий, а крім людий є ще Жиди і шляхта. Сї панове Оджихлопські[1] немов пявки виссали силу землї і народа. До них належить мало не вся земля, а вони сїють та орють для Жидови та Нїмцїв. Пустинею стає свята руська земля, а її питомі власники в рабстві вмирають від нужди, голоду, зарази! У нас нема таких панів, а ті що є, сидять тихо, бо в нас не перевели ся ще Косинські, Наливайки, Лободи, Шавули та Саськи[2]. Люду в нас доволї, але землї видимо — невидимо. Їй на сходї краю нема. І що за земля! Кинеш жменю, копа виросте! Динї та гарбузи як бочівки, бураки як підсвинки, аж землю розсаджують. Скот, що й казати! Гарна порода, своя питома, а хто хоче, то й татарської або турецької роздобуде. Лїси повні звірів, степ аж роїть ся від сайгаків, сусликів, заяцїв; птиць цїлі хмари! Гей! гей! може бути, що сьому тисяча лїт було таке й тут. Але тепер!
— Ну, а Татари? — спитала панї Марта.
— Єймость добродїйка жартують — відповів козак. — Очевидно, на пограничу, над Чорним морем усяко буває, часами чумака вбють, або зловлять чабана, часом хутір спалять, але ми їм відтак у десятеро накладем за такий рабунок. Тому Татари волять не чіпати ся козацької землї, а йдуть на Москву і Польщу.
От у вас козаків нема і що з сього? Невдовзї на Поділю та Покутю одного села не зістанеть ся, хиба тут і скрізь повстане козацтво.
— Довго я тут — відповів пан Василь, — а Татар не було ще в Теребовлї.
— Але будуть! Сама шляхта заведе їх туди. Хиба не знаєте, кілько Ляхів живе в Перекопі, Білгородї, Кафі, Азові? А вжеж, що вони мусять самі давати відомости чамбулам[3], коли ті так правильно і так успішно нападають. Але хиба не знаєте, що дїєть ся? Нераз треба суму викупу тричі заплатити, заки поверне викуплений, та й то не завсїгди. Родина продає фортуну, з остатнього тягнеть ся, а якийсь там мостї пан скот-аґа або собака-бей ляцької породи бере гроші собі та пише в друге, буцїм то не дістав і шеляга, аж нещасний раб згине в неволї, а тодї висилають за ті самі гроші трупа, за які продали живого[4].
