130
— Куди їхав?
— Туди, через Русь, перебраний за хлопа.
— Ага!
— Що ага? що? — стали питати всї…
— Нїчого, я так про себе! — усміхнув ся Коршун. — Воно бач дивно булоб, колиб не перебрав ся. Далеко ще?
— Нї! — відповів Олексїй, — всього миля та й то не цїла з Теребовлї, а відси ледви чверть. Ось там за закрутом і Лошнїв.
Вкоротцї виїхали молодцї з лїса та побачили село. З лївої сторони за Гнїзною стояв микулинецький лїс, на право виднїли білі, чепурні хатки. Над ними стелили ся дими, видно, варено снїданє. З хат виходили люди, годований товар покидав село та йшов у лїс, а за ним босоніж, викрикуючи та вигойкуючи, бігли пастушата.
Довкола села розклали ся поля широкою полосою, здовж ріки, далї на право стояв замок із двома вежами.
Сонце вийшло вже на виднокруг та сипало промінє на всю картину, а молодцї вїздили в село, розглядаючи ся, чи не стрінуть кого з двора. Довкола кождої хати красував ся буйний сад, усюди видко було харність та добробут.
Господарі в порядних сїраках, жінки в запасках та намітках виглядали зовсїм інакше, нїж у инших селах. Був се тугий, рослий та сильний нарід, непривиклий видко до бука та здирства. Але у парі з бутним виглядом парубків ішла і вічливість. Усї здоровили Юрка приязно словом: „Слава Богу“ та ставали, видко бажали вдати ся в розговір із повертаючим утїкачем. Але Юрко спішив невтомно на перед, не здержуючи ся. Козак аж паленїв із радости, дивлячи ся на раннїй рух у селї.
— Здаєть ся, що ти в якомусь нашому хуторі на Українї. Що за гарний народ? Булиб козаки як гай!
— Заможний народ, — потвердив Іван, — сидить на старому праві, робить панщину тілько толокою та дає давнї драчки....
— Ага! тому таке густе село.
— Було би воно більше, лише се ще за близько. І так богато зайдів, але тим панї Марта дала випас волів своїх та їх і веде величезну торговлю волами. Бач, лїси зашановані, а в сусїдів що раз то менше товару.... виплачуєть ся.
Козак засміяв ся.
— То гарно, лише коли єґомость пану Юркови захочеть ся погуляти, то до двох лїт не буде нї лїса, нї плотів, нї товару, а за десять повтїкають хлопи.
Іван озлобив ся.
— Не знаєш ти, пане осауле, нашого Юрка, тому не верзи дурниць!
— Я не верзу — усміхнув ся Олекса — лише хочу сказати, що село може перейти на инші руки, а тодї пропаде все; ще чорт бери лїс та землю, але люди!
