120
— Скажи, Андрею, як тут оперти ся? Адже все зміняєть ся, іде на перед; мій дїд сїяв лише один лан збіжа, другий ярини, батько три рази стілько, а я… і не дорахуюсь! Дїд був неграмотний, батько учив ся в дяка, мене вчив теребовельський дяк, потім протопоп, латини вже мусїв сам учити ся, а мій син…
— Твій син дістав від мене світло науки і більше уміє латини, нїж не один із польської шляхти. Пожди, я тобі поставлю перед очи все, що бачив у річипосполитій, як поученіє тобі та твоїм. Отже скажи минї, брате: По що живе на світї чоловік, труждаючи ся і молячи ся? По те, щоби добути собі царство божіє і спасеніє душі. Правда?
— А вжеж!
— А до сього не потреба властиво нїяких поганських дисциплїн, нї бісовських логик та дїялєктик. Читай писаніє, грішнику нечестивий, а спасен будеши. Давні люди кромі писанія, часослова та октоїха нїяких єресей не заживали і спасались, а тепер… тьфу!
О. Андрей видко розлютив ся на вимоги свого часу, хоча сам до них приспособлював ся. З нього говорив атонський аскетизм і в імя сього аскетизму виступав він проти просвіти. Зовсїм не того сподївав ся старий Угерницький і з зачудованєм глянув на святця, що тимчасом потер чоло рукою і так говорив дальше:
— Але сам кажеш, що без ляцької лацїни не проживеш… Певно, беручи справу більше по світськи, красше знати більше, нїж менше. Вправдї наші монахи не образовані, по латинї нїкого не научать, але вони бережуть єдиноспасаєму, благочестиву віру, яку ви запропащуєте, а поза якою нїсть спасенія. За те наші брацькі школи учать латини дуже добре і ти, брате Василю, не мусїв посилати сина до Визувітів аж у Ярослав.
— Так, бачиш,… але реторика[1]…
— Ага! — кликнув о. Андрей — на се я саме ждав! Реторика! Ти, брате, порівнай наш православний світ із польським світом. У нас пан — паном, хлоп — хлопом, але оба люди, у Поляків пан вовком, хлоп добичею, а оба скоти! У нас ширять слово премудрости на славу божію та святої апостольської церкви, а в Ляхів для гординї і тщеславія[2], для замиленя очий другим. У нас чисте серце й дїла, в них облуда, злоба і брехливі, гадючі слова. Наша шляхта запропастила віру і спасеніє за що? За те, як казав друг мій Іван Вишенський, що золотоглаві делїї альтембасові кобеняки, обміни часті в купованю шапок приподобають їх зрітелем? Ось поглянь на такого папежника, любий мій брате во Христї, як гордо він походжає, вибритвивши потилицю, маґерку[3] перевісивши то на сей, то на той бік. Шию напялить, як індійський когут, перепне на собі делїю, плече одно
