119
Він зірвав ся і впав на колїна перед Андреєм.
— Прости, Андрію! Очи мої отворили ся. Не я стану вже на дорозї сина мого!
— Не я тобі прощати му, але Господь Бог, іже на небесїх.
Угерницький став бити себе в груди.
— Боже, милостив буди минї грішному!
Коли встав і успокоїв ся, стали з очий його спливати сльози, невидана річ у так загартованого в боях вояка. Хлипав хвилю, підчас коли Андрей стояв, молячи ся.
В кінци почав Угерницький.
— Я согрішив тяжко і знаю добре, що довго прийдеть ся минї покутувати за грішні мої помишленія[1], але хиба лишень як за невольноє прогрішеніє[2] наложать на мене кару там… — тут Угерницький показав на небо. — Бо я не хотїв зла, хоч зло творив…
Але Андрей відтяв суворо.
— Ти, брате Василю, торгів не твори з Господом Богом твоїм, аки фарисей, но яко митар і разбойник моли ся: Помяни мя, Господи, та буди минї милостив! Там горі нїхто не питати ме за суєту всяческую, тілько за віру та добрії дїла, а творяй зло[3], той і осужден будет! Тому кай ся і віруй!
Угерницький похнюпив ся.
— Правда твоя, Андрію. Зараз завтра поїду до Теребовлї до попа та висповідаю ся, а й ти моли ся, щоб повернув син мій, якого за кару відняв минї Бог. Моли ся, Андрію, бо на тобі є благодать Господня, нехай твоя просьба пірве і мою з собою та занесе під покров Пресвятої Богородицї!
— То ти добре рішив ся! — сказав Андрей.
— Але бачиш, я хотїв би також, щоби ти як людина, що знає світ, осудив мене по правдї. З року на рік слабне наша віра, наша шляхта, наш люд…
— Люд не слабне і віра не слабне — перервав Андрей, а камяне його лице оживило ся — лише ви шляхотськії, сладострастні чревоугодники[4] слабнете.
— Ну нехай і так! Сини батька Острожського стали Ляхами, за ним пішла мало не вся волинська шляхта. В Перемишли остала ся лише жменя шляхти та худопахолків. У сих, що приняли латинство, всї привілеї, свободи, добро, ласки, гонори, просвіта, а в нас що? Дурний Русин і квіта[5]. Попи ситі і пяні, а темні мов у розї табака, без прав та значіня. Деж у нас тепер без латини проживеш? У трибуналї латина, в соймі латина, на рочках[6] латина, навіть при бєсядї в компанїї латиною всї цвенькають, а ти, хаме, сиди зі своїми славяно-церковними мудрощами та жди, коли инші тебе обідруть, використають, або і визують з ойцовізни[7].
