115
тати. У далекій Лївонїї ждала вона його повороту весною, заки сплине крига й завсїди ставала знову під його прикази, знаючи, що під проводом Угерницького не бракне їй нї їди, нї добичі.
Бо й справдї! Пан Василь вкладав у сих сто двайцять людий мало не всї свої доходи і не будь у нього жінки, якою була панї Марта, певно невдовзї пішов би був у службу їсти чужий хлїб, як „рівний воєводї“ golota vel odardus, себто загоновий худопахолок. Але панї Марта господарила добре і лошнївський ключ[1] вистарчав вповнї на всї потреби, ба навіть на забаганки пана Угерницького.
Але ось пан Василь не дослужив ся кресцитиви й вернув остаточно домів, розпустив шляхту, а хлопів перевів на двірську службу. Він був огірчений на ріжних панів, які від 1601 р. навіть носа не показали до Інфлянтів[2], та проте позабирали нагороди, які належали ся йому. Подвійно болїла його тепер кожда рана, яку віднїс на вислузї королеви; він вельми прикро відчував усю неясність свого положеня і мимоволї, порівнуючи себе з псом, якого пан копнув ногою, казив ся зі злости. Рішив одначе не піддавати ся і шукати приязни в повітї, годуючи та напуваючи шляхту. І аж тодї прийшло йому на гадку, що річпосполита не воює шляхтою, лиш козаками, „шараками“[3] і хамством і йому стидно стало, що він у таку компанїю попав ся.
Цїлу зиму розбивав ся по сусїдстві, або дома піячив із ріжними мостї панами, добиваючи ся популярности. В тій цїли розпочав був навіть переговори з найбільшим потентатом теребовельським паном Корнїцьким у справі подружа Юрка з дочкою Корнїцького Малґожатою.
Сей згодив ся з огляду на чимале майно пана Угерницького. При тім одначе застеріг собі, що дїти мають бути католицької віри. І тодї зрозумів пан Угерницький, чому всї його заходи були доси безуспішні. Він був православний, отже був одною зі скал, о які розбивали ся филї єзуїтсько-польського моря, що плило на схід. Його віра рівнала його благородну кров із ликами та хамами, а його заслуги з панщиною.
І тут опинив ся пан Угерницький перед непоборною перешкодою: він не міг виректи ся віри предків! Хоч як оляшів, усе таки сього останнього добра прадїдів не міг потоптати, бо вони за се прокляли би його. У сїй думцї кріпив його також отець Андрей, великий учений і аскет, який пробував часто в його дворі, а постійно мешкав у Іванівцї. Андрей, або як його звичайно називали, отець Андрей, бував на атонській горі, знав ся з Іваном Вишенським[4] і завдяки йому чимало шляхотських родин на Поділю остало ся при грецькій вірі батьків.
Старий Угерницький приказав синови готовити ся в свати до панни Малґожати, але син відповів від разу, що він лиш із
