Пан Василь Угерницький не жив у властивому замку. Були там вправдї кімнати для нього та велика лицарська саля, де пирували гостї, але сам пан волїв сидїти у невеличкому, деревляному домикови, що стояв серед саду. Старий хотїв було зразу по поворотї з Інфлянтів замешкати в замку, але його вся рідня жила у чотирох кімнатках домика, а в замку господарив тілько старий Дрогомирецький зі слугами. Він беріг панської вистави та сплєндору[1] родини, на скілько се залежало від ладу та умілости переховувати дорогі предмети з металю та східні коври. Остаточно рішив пан Угерницький, що нїхто з сусїдів не знатиме, де саме живе пан дїдич і остав ся у домику, появляючи ся в замку підчас сусїдських зїздів, пирів, шляхоцьких піятик та принять, які були у звичаю. Пан Угерницький уряджував такі з'їзди доволї часто, коли прибував до Лошнева, бо наміряв осягнути на найблизших виборах „повятову годность“, розуміючи, що се піднесе його вплив та улекшить сповненє його мрії — осягненє староства.
Але вже від півтора місяця не було в Лошневі нїякої „сонсєдзкої бєсяди“[2] анї танцїв. Двірські пахолки дивували ся, що їх не кличуть виносити мертвецьки пяну „брацю“ до повозів і карабонів[3] та перешукувати їх кишенї за вкраденим зі стола сріблом. Тепер усї мусїли покинути воєнний риштунок[4] та чепіти дома, або займати ся господаркою.
Пан Угерницький не брав нїколи до воєнної служби чужих гайдуків анї сабатів, тілько вибирав собі почот з поміж дрібної подільської шляхти та власних хлопів. З них утворив собі віддїл, який числив сто двадцять мужа, з чого було пятьдесять хлопів із рушницями, списами та шаблями на козацький спосіб. Инші се була шляхта, що служила як легкі їздцї. Довголїтним досвідом збагнув пан Василь, що сї дві породи людий найкрасше надають ся до веденя війни. Коли вертав домів, що лучало ся раз у рік під зиму, то забирав хлопів зі собою, а шляхту полишав власному промислови; їй бач не було до чого вер-
