112
— А всеж! — тут пан Жулкевський підняв знов руку в гору — у нас є військо добре, хоробре, певне і численне, а що найважнїйше не коштує нїчого. Се козаки!
Всї ахнули.
— Так! Із сих своєвільників може бути знаменитий річипосполитій сукурс[1]. Від часу походу пана Потоцького на Мультани, сьому гри роки, вони Очаків, зацний замок над Чорним морем добували, Крим armata manu[2] наїхали, попалили і пограбили, минувшого року не вважаючи на королївські листи ходили на Волощину, а відтак збройно опонували ся комісії. Потім Трапезунт, місто, зацне й околицю ferro ignique devastarunt[3] і Синоп місто, яке з роду ще hostem під мурами не бачило, збурили, знищили і опоганили, на сорок мілїонів шкоди вчинивши і фльоту його турецького величества, а нашої річипосполитої любого приятеля, спалили. З усього того Турки слушний до нас маючи ранкор[4], війну praeparant[5] страшенну і то на нас невинних. Як Йов прокляв колись день свого народженя, так я проклинаю той нещасливий день. Були і перед тим прикрости, але се була найбільша, яка могла бути досї. Бували щасливі походи короля, а від того часу ми, як з печі на голову впали, розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважанє до нашого лицарства, впали ми, як камінь у пекло і горимо[6]…
— Се лайдацтво! — не витерпів хтось. — Нехайже тепер за се козаки нас ратують.
— Цїхо васть! — гукнув Тишкевич.
— Я сміяв би ся з сеї обєкції[7] — відповідав Жулкевський. — Чи вони з власної волї підуть? Нї! або дайте їм самостійність, осібного гетьмана, свободу, привілеї, а самі умріть із голоду на виссаних нивах неплодовитої землї, або побийте гільтайство силою!
— Тяк! так! — крикнув Вендендорф, бажаючи збудити відповідний настрій. За ним закричали инші.
— Так єсть! батогами хамів!
— Ідемо всї з вами на козаків! На комісію!
— Всї, всї, хто не йде?
— На шаблї опірних!
Крик більшав, шаблї вискочили з піхв, але чогось дуже колихали ся у воздусї. Лиця були блїді, голоси хриплі. Старий токай зробив своє, шляхта була пяна, але пан Жулкевський осягнув своє, т. зн., що шляхта руського воєводства причинить ся до майбутньої комісії. Одначе пан Тишкевич був иншої гадки.
— Чи ваша ясновельможність думає, що хоч один із сих golot-ів конно і збройно ставить ся до попису? — спитав.
Жулкевський усміхнув ся.
— Не про се ходить, ваша милосте, лише, щоби хоч щось післав, ось хочби кілька там злотих, або кількох пахолків до
