червонів, очі набігли кровю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися назад, неначе ось-ось хотів скочити хижак на ворога.
— Не можу я спорити з досвідченим у раді боярином. Не можу й стати з ним на Божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, в чому обмовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про те, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоб потім покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас лишити тут між молотом і ковалом. Та тоді взяли ми самі справу в руки й явно та отверто стали по боці законного володаря нашої батьківщини. Знає про це вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають це прибічники боярина, та й вони не можуть свідчити проти свойого господина. Проте свідок у мене є.
Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чиєму боці правда. Найшвидше визнався єромонах.
— Не була б громада така спокійна, якщо б була винна! — завважив.
— Так? А мені здається, що яке їхало, таке й здибало! — спротивився Мстислав.
— У всякому разі більша є бояринова вина ніж громади! — сказав на те о. Василій.
78
