воєвода Мстислав. — Цей молодець безперечно його син. Як вилитий батько з-перед тридцяти літ.
Король кивнув головою.
— І я бачу, що в ньому грає благородна кров — відповів. — А ось цей — це чорний клобук або половчин. Гм! Всяке буває на світі!
Потім звернувся до боярина.
— Боярине! Ти був збирачем полюддя й тивуном твойого пана у волості?
— Так!
— Отже чому від повороту Батія в степи не приносив ти повинної?
— Я мусів платити за громаду данину баскакові, щоб спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я післав дань до Луцька, цього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме цю, яка вітала вас подорозі, щоб зловити баскака.
— І що ж, зловили?
— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм порадив це зробити, не дали нічого.
Аж усміхнулися всі присутні.
— Це було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав перш за все до мене. Від пятьох літ він щороку був у мене.
— А чи тебе не було при нападі?
— Ні! Вони все зробили без мене.
75
