— Ні, милостивий королю, — вмішався Мстислав. — З Чаброва не вплинуло від Батієвого походу ні ногаті. Торік боярин прислав гроші до Луцька, а опісля перестав.
— Що люди дали, те й прислав, та Чабрів — це татарська слобода і тому ми не годимося! — оправдувався боярин.
— Ах, так! Ну, то розглянемо справу ближче й горе буде винному! — зморщив брови король.
Боярин навскач поїхав до дворища, щоб зладити для короля та дружини гостину, радий, що він перший сказав за себе слово, а вину скинув на „смердів”. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:
— Треба справу прослідити! Тут щось не ясне. Не може бути, щоб така велика рать приймала мене в татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та поклонами.
— Гм! Треба буде вислухати одних і других! — сказав Мстислав.
— І я так гадаю! — закінчив князь.
73
