бових балів. Якщо покажеться орда, туди зможуть рільники тікати та звідсіля відстрілюватися, аж до приходу кінної раті з села. А в похід із королем підуть і так тільки ті, що мають коні. Хто має коня, тому не треба боярських ратників, бо він сам ратник.
— А що буде, коли сам Куремса рушить на нас? — спитав Глухар.
— А хто ж зможе опертися усім полчищам татар? Не оперся ні Київ, ні Галич, не опремося й ми. Але подбати можна б про якесь городище у мокляках Горині. Затра виправте туди отроків із сокирами, хай збудують на кругляках міст до Чортової купини. Вона найліпше до цього надається. Велика, суха й висока. Частокіл, кільканадцять шопів, трохи припасу, то можна буде відсидітись. Татарський набіг ніколи не триває довго.
— Легко тобі сказати: шопи, припас, то що! — заговорив Бортняк. — А хто позбирає молодих та старих? Легко було бояринові скликати закупів на рать, бо кожний мусів коритися тому, від кого залежала доля всієї його рідні. Але тепер, коли кожен не тільки очистився від довгу, а й трохи придбав для себе, не легко буде притягнути його до праці чи оборони.
Господарі покивали головами.
— Справді, в цьому заковика! — сказали.
Почалися балачки, міркування, серед яких Ярослав сидів, мов на цвяхах. Вкінці встав.
— Вибачте, батьки! Де ваші сиві голови шукають
65
