ним лицем та шапкою, насуненою на очі. Ніхто не пізнав би в ньому баскака, перед яким іще вчора схилялося все східне Поділля та південна Волинь.
Коли увійшли громадою на боярське подвіря, перше, що впало в око Ярославові, була вигідна постіль, вистелена ведмежою шкурою. Він зараз догадався, що боярин спровадив уже Олега до хати, й усміхнувся про себе. Боярин не бажав давати в його руки заложника, тимчасом спровадив собі дуже невигідного свідка.
Ратибор вийшов на рундук і, побачивши валку, приложив до уст свищик. На цей знак із будинків, що стояли на подвірї, вибігли всі боярські ратники, озброєні й готові до бою. Їх скісні очі поблискували з-під чорних брів і слова, якими перекидалися між собою, були не руські.
— Добро з приходом, хоробрі кметі! — привітав він чабрівців. — Бачу, ви перемогли ворога й прийшли докінчити велике діло. Милости просимо! Для свобідних кметів знайдеться бочка меду та добра гостина. Гей, Лавор!
— Боярине! — відповів Ярослав. — Ми перемогли, вбили навіть баскака, але прийшли не на гостину, а на розрахунок. Усі твої довжники тут, вели їм виплачувати належності та відсотки.
— Ах, хто б там розчислявся на гривні та ногаті з добрими сусідами! Ось, завезіть, що привезли, в цю повітку та й сідайте за столи!
59
