дарма! Ясса, татарський закон, проголошений ханом, карав смертю кожний, хоч би й найдрібніший, непослух. Ба мало того. За кожного ратника ручався головою десятник і девять товаришів, а над десятником був сотник, пятисотник, тисяцький. Тому й у голові не мали татари, щоб утікти, або вернутися з порожніми руками.
— Така доля! — зідхали про себе і хоч серце билося, наче молотом, похнюпившись їхали далі. Посеред балки, на білому коні їхав Ахмат, баскак Куремси, у гострокінчастому шоломі та арабській карацені з дорогою шаблею при боці. Йому теж було не до сміху, та приказ ханського намісника мусів сповнити. І передчуття не завело цим разом татар. Саме опинилися у найвужчому місці вивозу і валка здержалася, щоб дати можливість передовим їхати далі, коли нагло нелюдський крик почувся ззаду.
Вмить зрозумів Ахмат, що це напад грабіжників, і гукнув на передні вози, щоб їхали швидше далі, а сам повернувся назад, щоб організувати оборону. Та в цю хвилину сталося щось страшне, невидане, нечуване! З низеньких кущів саклаку, ліщини, калини, трепети, рябини вилетіла хмара стріл і більше трьох четвертин його ратників полетіло з кульбак. Нечуване замішання вмить запанувало серед валки. Ратники летіли коміть головою, а їх крики сполохали коней. Вони наче ошаліли з переляку, ставали дуба, били копитами об гарби та візників, тратували ранених, скидали здорових їздців,
51
