добро і тому даю вам нагоду за одним махом визбутися довгу, а й заслужитеся королеві, який, як знаєте, недалечко.
— Ба, король довгу за нас не відробить! — закпив молодий іще кметь Бортняк.
— Не відробить і не заплатить — це правда; але заплатити можуть його вороги вам на користь, мені на заспокоєння, йому на славу.
— Якто? Яким світом? — живо питалися люди.
— А ось вам Ярослав Судиславич, сотник, він розкаже вам, що ми обидва придумали спільно сьогодні вполудень. Послухаєте його, а всі довги громади будуть заплачені, не послухаєте, то король, що саме йде війною на татар, певно подбає сам про стягнення довгу з вас, не зважаючи на ваших дітей та вас. Ви ж „татарські люди”. — На цьому слові бувайте здорові!
Отрок підвів бояринові коня й по хвилині Ратибор щез за найближчими кущами чагарнику. Ярослав глядів за ним добру хвилину, а потім вернувся до громади.
— Панове громадо! Боярин каже правду, що ми татарські люди, бо платимо подимне татарві. Ніхто нам не поможе, хіба Куремса, або Ахмат, баскак. Але хто в цьому винен, що ми потатарщилися?
— Він, Ратибор, боярин! — загула громада в один голос.
— Відомо, що він! Але чи повірить вам хтось чужий, коли йому таке розкажете? Я думаю, що ні!
46
