Наче два мечі зустрілися над столом два ворожі погляди. Ні, не було безпеки Ратиборові на руській землі…
Враз закипіла в серці нелюда злоба на всіх і вся.
— Пропадіть ви всі, свої й чужі. Коли б тільки мені та Олегові стало вашої шкури хоча б на шапку, — сказав і задумався.
І ось десь із дна душі виповзав плян, ніби гадюка, що вилазить із терня на стежку — загибіль для необережного пішохода. Він виповз, покрутився сюди й туди та звинувся напоготові. Легкий усміх промайнув по лиці боярина.
— Я знаю, хлопче, що я зозуля, а не ти, що я вам усім осоружний, ненависний і ви радо позбулися б мене, але й мені між вами важко, прикро, невиносимо. Та ось ти знаєш, що наш король Данило прийняв королівський вінець від римського Папи і повязався із західніми князями, щоб рятувати наші землі від татарської кормиги. Його воєводи були вже тут і торік, і два роки тому замучили відступників із-над Горині та Случі, але все те надармо. Всі волості відпали знову до татар, прогнали королівських тисяцьких і тивунів, а татарський хан Куремса вислав своїх баскаків збирати полюддя на хана. Він посилав їх і сюди і я з трудом лише здержую людей від відступства. Минулого року королівські воєводи побили Куремсу, тим то й удалося мені вдержати волость при собі, але що буде цього року, не
31
