Сторінка:Опільський Ю. Золотий лев (Краків, 1941).djvu/29

Цю сторінку схвалено

— Судиславич! Може син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.

— Може! — відповів холодно молодець. — Може так, може й ні!…

— Якто?

— Кому це до вподоби, то повірить, кому ні, то ні, а мені і це й те байдуже. Тільки, бачите, людина якось повинна називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.

Кров ударила в лице Ратиборові — цей молодець застидав його й побивав його власною зброєю.

— Твоя правда сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.

— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько і ніякий глум, чи наклеп не розділить наших імен, доки життя…

Відправа була гостра і боярин схаменувся.

— Якої ж нагороди хочеш для себе за мойого сина? — спитав поважно й приязно.

— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти боярине, радий будеш це почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…

— Ох, ні! Я всім майном не виплачуся за прислугу, тільки не бажаю, щоб у моє кубло упхалася зозуля.

— Не я прилетів зозулею з далекою краю, щоб попроганяти отчичів і дідичів цієї землі. Не я й не моя мати, а хтось інший!

 

30