Тимчасом у боярському дворищі гуділо, немов у вулику. На майдані ржали коні, брехали пси, перекликувалися люди. Гуртки комонників раз-у-раз розїздилися в різні сторони, інші верталися на спітнілих конях, спорошені, знесилені, зневірені. Жінки й діти збільшували загальне замішання гомоном, плачем та криком. Нема боярчука! Коня знайшли в лісі з сідлом під черевом, пораненого гиллям та з вибитим оком, але сам Олег, — розступись, земле, — пропав! Видко було, що кінь зірвався з привязі, а сполоханий пересуненим сідлом; помчався навмання лісом. Відкіля він утікав, куди заїхав на ньому отрок — Бог знає! На рундуку дворища сидів боярин Ратибор, гриз вуса, нагаєм раз-ураз ударяв себе по жовтих чоботах. З уст його падали хвилями уривані слова, звернені до післанців.
— Швидко нездаро! Їдь, до лиха! Ніг тобі треба? Ось я тобі поможу, погана гниляко! Ти ще тут?
Раз-у-раз прибігали стежі й доносили, що всі їх
27
