не хотів, а він не вмирав. Я ввесь час була при ньому, лише тому й видужав, та все ж не було з нього потіхи. Як устав з ліжка, став якийсь незручний, забудькуватий, як замотиличений баран. Нічого не тямить, дороги не знає, а йде наперед себе, наче в сні. Що не натомилася, усе дарма. Він усе тільки посміхається, гикає, а з рота йому слина тече. Не помогла ні Пигороща, ні замови, ні свічки до св. Миколи. Отож одного разу кажу я до Судислава:
— Знаєш, борине, що поможе твоєму синові? Отровиця!
Боярин, що за той рік подався, посивів, як за двадцять звичайних, раптом як не заголосить, як не вдарить головою об стіну. Думала, що впаде на місці.
— А знаєш ти, що поможе тобі у твоєму горі? — сказала я далі. — Хоть[1] люба, солодка, слухняна! Живий про живе гадає!
Слова мої, видно, запали в душу Судислава, він наче прочуняв. Тоді ото пізнав він мою Ольгу й саме тоді прибіг із степів оцей Ратибор. Він був половчин, та вже хрищений, його так і називали всі. Зразу був тільки ніби гостем, а згодом став присікатися до Горислави, твоєї матері. Я відразу побачила, що враз із ним до хати боярина ввійшла погуба. Хо, хо, відразу знала я це й тому з усіх сил наполягала на боярина: „Прожени його, прожени у тридевяту землю, за ліси, за гори!”
20
- ↑ Жінка, дружина.
