— Ну хай, буде! Воно краще, щоб ти дізнався про все від мене, ніж колись пізніше з ворожих вуст. Отже слухай!
Стара відложила шитво й почала оповідати:
— Твій дід Судислав славний був боярин. Хо, хо! І достатки були в нього, і значінння в князя мав, і пошану в людей. Нема тепер таких бояр. Бувало як сяде на коня та поїде селом, то ні одна душа не всиділа в хаті. Всі бігли вітати, або хоч поглянути на нього — така краса й сила, а разом із ними добрість била з його гарного обличчя. Було в нього три сини, як соколи, та одним-одна доня Горислава. Бояриня померла була, та як уже не годив був він своїй одиначці! Здається, й княжій дитині не було краще жити у золотоверхій палаті. Найдорожчі паволоки, найкращі перстені та „запястя” привозив їй батько з міста, або купував у приїжджих греків та німців. Сватали її всякі боярчуки, але вона воліла дівувати, а батько не силував її.
— Молоде, — каже, — хай погуляє досхочу!
Сам Судислав радо випивав у товаристві, співав, дивився в карі очі дівчини. Та все ж, доки жила його перша жінка, не було в нього ані одної любки. Аж прийшла на село пошесть. Половецькі пастухи принесли з Чорноморя до Києва, а з Києва вже наші притягли її сюди. Вмерли два бояринові сини, а третій ледви клигав. Поробилися на ньому якісь боляки, що репалися, ропіли і смерділи, як стерво. Ніхто до нього й підійти
19
