— Про що ти? Не розумію нічого. До кого та до чого ти оце?…
— Так, так, синочку! Тільки я діло говорю, це не бабське базікання.
— Про кого ж це все?
— Про кого? Авже ж про боярина Ратибора.
— Мого батька?
— Так. Але ти не гороїжся. Не ти вибирав собі батька. Його вибрав Судислав, йому й подякуй!
— Яка ж догана моєму батькові? — допитувався Олег, а в очах світилися іскорки обурення й жалю. — Він був для мене завсіди ніжним батьком.
— Для тебе! А кому-ж мав він віддати серце, як не єдиній дитині? Хо-хо! Навіть хижий звір любить своїх малих, не то що. А ти в нього один, один, як палець! Чи не глум, не кара Божа? Скажи сам! Не одну „появ” Ратибор після твоєї матері, та ні з одною не дожив до потіхи. Дві померло при родах, одна вродила Бог знає що та згубила її, а сама пішла у безвісті, решту наче відьма наврочила — ти лишився одинцем. А може це молитва твоєї матері оберегла тебе цим від жебрацької торби! Чи думаєш, що Ратибор любив би тебе, якби мав інших дітей?
Хвилину мовчав Олег і слухав, як із очеретяної стріхи з хлюпотом стікала вода в баюру коло порога. Попив із кухля, потер чоло рукою, але не прогнав понурих гадок, що насіли його душу.
17