до заходу, коли розплющив очі, наче із сну збудився. А збудив його гавкіт собаки. Наче музика дівчину, утішив цей звук раненого. Він підвівся й обережно та уважно став доторкатися рани. Вона вкрилася вже грубою поволокою засохлої крови, а свіжа вже не текла. Видко, безрух та перевязка спинили її уплив. Зате страшна спрага томила його, язик приставав до піднебіння, а в голові гуділо, немов від удару. Аж ось від сторони смерік надбігла здорова, годована собака, прибігла до нього, обнюхала від голови до ніг і забрехала раз і другий — коротко, уривцем, наче бажала сповістити всіх, що знайшла!
Із гущавника вийшла закутана в темну верету бабуся. Вона опиралася на ціпок і тьопала дрібними кроками, рухаючи вустами, наче пережовувала щось у беззубих яснах. За нею ступав плечистий кремезний парубок із ратищем у одній і збанком у другій руці. Одягнений був у полотнянку без рукавів та коміра, а підперезаний був широким чересом, за яким стирчав ніж. З лівого боку, на ремінній привязі, висів широкий блискучий топір. Обоє підійшли до раненого й мовчки поглядали один на одного, а пес із висолопленим язиком сидів поруч, поблискуючи білими зубами й червоним язиком.
— Хо, хо! — прошамкала бабуся. — Хо, хо! А ось зловилася й пташка в заставу. Еге ж, пташка непогана, непроста. Бачиш, Славо, ці брови та очі? Шляхетна
12
