Побідний усміх промайнув на лиці Ономарха. Риба зловилася.
— Ще би! Звісно, що тямить. Він знає також, що ти одна, а я…
— А ти?
— Я твій найблизчий свояк, твій батько, — сказав з вагою черевань, і своїми короткими, згрубілими пальцями став гладити рамя та руку Гарміони. — З моїх рук возьме тебе твій майбутній…
Якийсь дивний огоньок заблимав у кутиках її очий.
— Ах, я завсігди знала, що ти, дядечку, мені прихильний. Хай заплатять тобі боги по заслузі. Але ти розкажи мені, як то ви зі собою говорили.
Вона говорила се з цікавістю в очах, весела й оживлена.
Ономархос засміявся й попив з кубка.
— Хе, хе, хе! Я так і знав, що тобі се буде по нутру. Щож, молодість! Божа сила почувається в нас, правда? Хе, хе, хе! Ну, не бійся, дитинко! Будеш мати Періксена, як тільки захочеш! Я сказав йому, — ти розумієш, до чого я се говорив, — що волівби, щоби гріш, який остався після смерти Евтрезія, не пішов у руки противної нам сторони, себто демократів, а звеличив блеск якогось стародавнього роду атенських Евпатридів. Я сказав йому, що за ласкою богів, серед теперішнього зубожіння купців, власник такого майна мігби за одним махом узяти в руки цілий довіз меду та збіжа з Понту, або вина з Хіосу чи Родосу. Можнаби по дорозі забирати товар із Тазосу, з якого ось тепер найбільше амфор вивозять на мрачні береги Кімерійців…
Лице дівчини горіло. Розхиленими устами вона наче ловила кожде слово з уст дядька, а руки раз-у-раз стискалися в пястуки.
Вкінці запитав Періксен про суму гроша, яку полишив Евтрезіос, а почувши, аж підскочив з місця. Помовчав хвилину, а там і дав мині бажаний дозвіл…
— Який дозвіл? — живо запитала Гарміоне.
—Нічо… то єсть …я …я прохав його передше позволити мені привезти власними кораблями дещо поживи зголоднілим співгорожанам, а не позволити другим…
— Ага!
Ойтозірос порушився неспокійно біля свойого стовпа. Гарміоне мовчала, але лице її чомусьто поблідло знову. А Ономархос продовжав, бачучи, як корисне вражіння викликує його купецький розум.
— Коли ми пращалися і я дякував Періксенові за ласку, він засміявся і каже: „Своякові не дякують! Іди і скажи білораменній Гарміоні, що буду в неї завтра, коли наповниться людьми аґора!“ Ось і все! Тепер ти, доню,
