тори, хотяй твоє знання більше ніж у неодного з молодих богачів, які тільки про коні, пси та руханку теє…
— Щож! — перервала їдко і досадно дівчина. — Руханка се фільософія Спартан, твоїх другів! Не диво, що їх розум у мязах, а мізок…
— Тсс! такого не кажи, теперечки раб, який подасть донос на свойого пана, дістає свободу.
Та всю мить із під стовпів портику зазвучав чистий, молодечий голос.
— Не забувай, достойний Ономарху, що я не Атенець, а варвар, тому й не треба боятися мене. У мене нема розуміння для чесноти та кальокаґатії, тому не продам Гарміону нікому!
Ономархос кинувся взад, наче побачив у чарці, з якої пив, скорпіона.
— Не держиш своїх рабів у послусі! — скартав братаницю.
— Вони говорять тільки правду! — гордо відтялася дівчина. — Але ти не вважай на Ойтозіра! Він знає, що він раб і готов послухати на кождий кивок моєї руки. Ти діло говори, чого тобі треба від мене?
— Гм! — замнявся Атенець — …гм …ага! знаю!… Отже хотяй ти розумна як Палляс Партенос, то все таки, а радше саме тому знаєш, що найяркіще світило знання не заступить смолоскипу Гімена. Я знаю, що після смерти батька ти є одиноким власником майна. Вправді поле, винниці та оливники не дали в сьому році доходу, але з торговлі рибою та збіжем із Ольбією припав нам обоїм чималий бариш у атенських тетрадрахмах. Ось твій раб приніс тобі відчислені гроші. Ти заможна дівчина, Гарміоне, і першого мужа в державі не булоб для тебе за богато. Я обчислив менше більше твоє майно і погадав собі, які то маєтки можнаби зібрати, маючи ще за собою опіку великих, знатних мужів у державі. Ось чому навістив я сьогодня Періксена, сина Ксенократа…
— Невжеж ти…
Лице дівчини спаленіло, очі заіскрилися, але ні слово більше не вийшло зпоза зціплених зубів. Затиснені пястуки піднялися і здавалося, що вони ось, ось ухоплять безпомічнього череваня, та стануть його перетрясати мов подушку. Але ні! Насилу погамувала себе Гарміоне, а Ономархос, який не смів глянути дівчині в очі, не замітив її душевної боротьби. Він тільки догадувався, що вона збентежена згадкою про Періксена, який давніще женихався до неї. Тому ждав, аж дівчина успокоїться і сама запитає. І справді! По хвилині звучав її голос вже зовсім інакше, коли запитала:
— Щож Періксен, чи тямить ще нашу хату?
