виках царської лежанки сиділа Гарміоне у спартанському хітоні, який закривав тільки груди і плечі, а боки лишав відкриті. У стіп дівчини клячав Ойтозірос, а Гарміоне гляділа на нього солодким, пишним, а заразом боязким поглядом дівчини, яка уперве остане на самоті з вибранцем своєї любови.
— Скажи, могутня царице, — говорив Ойтозірос, обіймаючи білі, повні коліна дівчини, — скажи, порадь мені і ріщи мою долю, як дельфійський бог устами Пітії рішає судьбу народів. Я показав тобі похорони Спадака, щоби ти знала, як солодким, та заразом як страшним є закон Артімпази, щоби зрозуміла, що у нас подруже се злука на все життя до гробу і поза гріб. Без крику та гомону, без співу та смолоскипів лучаться в нас мужі з жінками, без злоби та глуму й розходяться, коли вязло почування за слабке… Але вічною неділимою є злука сердець перед богами і людьми. Я знаю, твоя душа здрігається перед страшною картиною варварських звичаїв. Тому на твій приказ кину ще нині сей табор і скажу до своєї душі: Радій молодістю, душе моя! Швидко прийде черга жити на других людий, а я повернуся у грудку пилі. Так не в сьому моє бажання, щоби покоїтися на царському ложі, тільки в сьому, щоби буть щасливим за життя. Як прийде смерть, то й проста рогожа може заступити ковер. І байдуже тоді, чи тверда під нами постіль, чи набита пухом…
Він цілував її руки і коліна. Тепло, яке било від них, відбирало йому тямку, а вона здрігалася під поцілунками усім тілом, а її грудь піднімалася, наче хвиля на розбурханому Понті.
— Страшні ваші звичаї, Ойтозіре! — сказала вкінці уриваним голосом, — страшні, бо незвісні та не кождому зрозумілі. Але тричі гидкіщі та жорстокіщі бачила я в Геляді… День стає, друже… Щож тобі відповім? Хиба словами Ойбари: Життя без обійму любимого не стоїть і черепяного глека!…
