відників, довели до роспуки купця, хлібороба, ремісника. Вони зломили силу, яка була сонцем усього грецького світа, а місто неї з Тартару закликали жах, який холодним потом обливає тіло, від якого дрожать коліна, а лице вкривається блідістю, Сей жах ішов від лискучих збруєю спартанських дружин і від сірої маси зголоднілої товпи і налягав на уми. Він втискався у найдальші кімнатки атенських домів, уповзував у всі серця, відбирав тямку умам, розривав узли приязни, любови, милосердя. І ось зайшов аж тут.
— Я боюсь, деспойна, — говорила гарна, кучерява невольниця, криючи смугле личко у складках хітону пані. — Від битви під Арґінузами, де згинув твій брат, нема мені ні їди, ні сну. Наче демони обступили мою душу, та лякають її страхіттями підземелля. У довгих, безсонних ночах причуваються мені голоси померших, наче лиха ворожба. А тепер… о деспойна! Коли вертаючи з похоронів твойого батька, побачила я на ринку Терамена, Крітія та Спартіятів, освітлених смолоскипами, моє серце крикнуло з болю як Фільоктет у драмі… О горе! Сповнилося віщування серця! Ворожі боги зруйнували тихий спокій твойого світа о деспойна! Вони вбили й мене! Ратуй мене, Гарміоне, яж твоя власність, твоя невольниця, ратуй мене передімною самою. Бачиш, учера найшла я над берегом Іліссу… болиголов.
— Чогож ти ходила над Іліссос, дитинко? Сама кажеш, що боїшся, відкиж у тебе так знѐчевя набралося відваги?
— Чого? — повторила дівчина і підняла голову з колін своєї пані. — Гей, знаю я, яка то сила туди мене тягне! Там, над Іліссом, гроби… та гріб твойого брата Стратоніка. Се він кличе мене до себе: „Прийди до мене, у мою тісну кліточку, принеси мені квітку спомину, як колись носила квітки любови! Обійми холодний камінь, як колись обіймала мою життям кипучу грудь і заплач, як колись утішалася!“ Ось що мене тягне туди над Іліссос, ось що подало мені у руки конейон.
Темне, помарніле лице невільниці, наче ожило на хвилину від спомину, але по хвилі знову жах заволодів неподільно над усіми його рисами. Широко розплющилися великі, чорні очі, горі піднялися брови, кутики повних, коралевих уст опали в долину.
— Ратуй мене, деспойна! — повторила, голос дрожав замітно, а руки зложила, наче в молитві.
Повна, мала рука пані спочила на голові невольниці.
— Правда! Стратонік любив тебе! — зітхнула Гарміоне. — Я знала про се i скривала перед батьком. Тепер нема вже батька, але нема й кого любити. Бідна ти, дитинко, але що я… що я бідна тобі поможу? Ти втратила тільки любов, я все що мала… все, кромі життя.
