— Чи Ойтозірос ще не вернув?
— Ні, деспойна!
— То йди, поглянь на вулицю, чи не вертає?
— Ох, я боюся, деспойна.
— Боїшся, так я сама піду…
Дівчина-невольниця кинулася до стіп своєї пані.
— О не йди туди, Гарміоне, не йди! Твоя краса сейчас зверне увагу посіпаків Крітія, а між ними, як знаєш, є чимало сих, що бували колись у сьому домі…
Бліда трівога тихо, нечутно, мягким крилом нічної птиці надлетіла знадвору і сіла на беріжку хрустальною водою наповненого збірника посеред перістілю. Вона гляділа з поміж вієрів пальм, бил ірісів та лилей, просто в очі Гарміони та її служниці. І вони обі завмерли, дивлячись у лице Ґорґони жаху-трівоги.
Довкола мовчало все. Гамірні, рухливі вулиці Атен наче змінилися у порослі асфоделями елізійські поля по той бік Лєти. Затихла гамірня аґора-ринок. У мишачі нори поховалися крикуни-демаґоґи, які довели до упадку гордий город Кекропса і Тезея. Тільки в ряди-годи почувалися мірові кроки побідних, спартанських дружин. Нечисленні прохожі горожани з жахом та ненавистю гляділи на них, бо за ними ступали гуртками ще завзятіщі вороги атенської демократії — поклонники спартанських порядків, окружені посіпаками. Керамейкос, Пнікс, Пірей та Фалєрон виплювали на вулиці всі свої подонки, корабельних та портових робітників, злодіїв, жебраків, грабіжників, лінтяїв, які вмить примінилися до нового ладу чи безладдя.
На чолі сеї товпи ступали молодці, сини перших родів в Атенах, яким надоїла народня воля. Вони бралися ось мечем, ножем, отруєю знищити усе, що могло її відбудувати. Не трийцять тиранів було в Атенах, а стільки, скільки молодих паничів виросло у мозайкових перістілях атенської аристократії. І не дружини спіжевих Спартіятів були грізні горожанам, а ся підла товпа мійського шумовиння, яка помагала й служила панам. Бо пани та шумовиння се союзники у боротьбі з трудовим народом.
Після тяжкої, майже трийцятьлітньої боротьби повалили вони державу, виссали силу народа, повбивали його про-
