Але в сю мить поміж Скитами, які гуртувалися біля неї, майнуло лице Октамазада зі сивавою бородою, а поза його плечами доглянула Гарміоне черти свойого конюха. Оба Скити стояли спокійно, опіраючись на списи, а Октамазадес прикладав до уст палець. Щось наче лискавка осліпила нагло дівчину.
— Він тут! — забилося серце. — I сей і той. Побачимо…
І гордо, відкинувши з чола волосся, попрямувала назад до дворища і станула на порозі.
Тимчасом зійшло сонце, якого червоно-золотиста куля виплила з поза сірого овиду. Її лучі заграли на рухливій поверхні Борістена мигтячими рефлексами, наче кидали в жовтяву, каламутну хвилю сипкий вогонь. Заграли вони й на окервавлених вістрях спис та на мечі, який був вбитий у землю перед воротами дворища.
До сього то меча підійшов високий, молодий ще Сколот зі золотим чільцем на голові, у богатому, золотими бляшками нашиваному каптані. Із під нього іскрилася наче зеркало кольчуга, якої луска була теж грубо позолочена. Самоцвіти вкрашали пояс, за яким виднів застромлений ніж у богатій оправі. До мужа підвело двох Скитів коня, який пручався, ставав на диби та форкав із ляку.
Один із конюхів ухопив коня за храпи, а другий підбив йому рівночасно коліна, так, що кінь став навколішки передніми ногами та простяг голову до меча, наче справді бажав молитися. Тоді Скит у діядемі добув ножа и одним махом перерізав горло звірині. Вмить підставили два другі мідяний, позолочуваний ківш, і червона кров струєю потекла у нього. Члени звіряти судорожно двигалися, останній віддих зі свистом добувався з перерізаної горлянки, а Скит у діядемі, піднявши до сходячого сонця крівавий ніж, молився:
— Тобі, Паппає, боже неба, тобі, Апіє, богине землі й вам усім, могучі та блаженні боги, приношу сю кров. Хай земля і море, огонь і вода, ростина й живина радіє обличчам божества та нехай воно звернеться й до нас, Сколотів лицем Мітри, світлого, ясного, безсмертного, якого луч мечем, а меч лучем!…
Влив ківш крови на вбитий у землю меч і так кінчив:
— Зійди з високого Гара Берецайті, де твоя золота палата, о побіднику демонів, зійди і глянь у наші серця, повні правди та щирости, як щирою та правдивою є кров нашої жертви!
З набожнім мовчанням слухали уставлені в круг Сколоти слів молитви. Тимчасом оба помічники жертводавця наточили другий ківш крови і понесли його поміж товпу, де кождий устромлював туди свою стрілу, на знак, що і він бере участь у жертві.
