Серед реготу потягли його напасники перед дворище, де покотом лежали повязані слуги Аґатоніка. Дивним дивом усі були живі, тільки чотирох вартових лежало біля воріт із перерізаними горлянками.
Наче мраморна статуя, з широко розплющеними очима гляділа Гарміоне на хаос, серед якого опинилася так нагло. Кілька разів підбігали до неї розчіхрані Сколоти, але ні разу не займали її, наче її не було у дворищі, або начеб був на її пальці перстінь Ґіґеса. З отупіння вирвав її вкінці грімкий голос мужа, який станув на підсінні дворища і видавав прикази другим. Оглянулася.
З над Борістена ставав день, а на побілілому небі появилася червона смуга. Бліде світло днини зливалося з лучами заходячого місяця у непевний, зеленяво-фіолетній розсвіт. У ньому вже виразніще виступали постаті Сколотів, їх червоні плащі, довгі ногавиці та каптани, яких поли звисали з переду трикутнім зубцем аж до колін. Грізпо хмурилися темні, худощаві лиця з вірлиними носами та лискучими, глубоко осадженими очима. Посеред майдану лежали бранці, а біля них вбито в землю чотири довгі списи, на яких висіли шкірки з голов побитих вартових. Кількох Скитів пильнувало сих трофеїв легкої побіди, а прочі за сей час виносили з під мурованої комори скарби Аґатоніка. Брама була виломана, а біля неї валялися трупи з крівавими обдертими черепами.
Довго гляділа Гарміоне на дію спустошення та грабунку, аж нагло погадала собі, що при березі ростуть очерети, а десять стадій долі водою лежить село Скитів-орачів, які певно переховають її перед Сколотами. Гадка та рішення прийшли майже рівночасно. Кинула оком довкола себе… ось при її ногах ніж, який випав із рук Трофія… живо підняла його і сховала у складках гіматіону. Відтак подалася у тінь дворища, щоби незамітно збігти між хати при частоколі. Вже добилася до воріт одної, коли саме з неї вийшло двох Сколотів. Вони заступили її дорогу й один усміхнувся, роздіймаючи рамена.
— Вертай, дівчино туди, де зложена добича! — сказав ломаною гелєнською мовою. — У нас жінки свобідні, але тільки в обсягу богині Тавіті, в войлоковому шатрі при огнищі. Не пробуй отже втікати, бо наш цар се не ваш астіном, а його приказ сильніщий від зелізних кайданів.
Білий одяг дівчини на тлі темної хати звернув увагу других і вкоротці біля неї зібрався гурток Сколотів. Вона сама стояла, дрожачи з переляку та озлоблення, а рука судорожно затискалася довкола ручки ножа. Ось перед нею неволя, або загибіль! Щож вибрати? Кому вбити в серце ніж Трофія, одному зі Сколотів, чи собі?
