V.
У лугах над Борістеном співали соловії. Не один і не два, а цілий хор. Як там далеко в Геляді навзаводи чирикають цікади-цвіркуни, так тут розспівалися найкращі співаки землі. Солодкі, пліняючі серце звуки переходили раз-ураз наглими та принадніми переливами у иншу мельодію, инший ритм, але й ся зміна і сі переливи не були гірші первісної пісоньки. Одному соловієві відповідав другий, третій, десятий. Одні підхоплювали розпочату пісоньку, другі уривали та починали на свій лад другу, зовсім иншу, та все таки у незрівняній понаді згідну з усіми прочими. Ось обізвався один… Довгий, протяжний тон, наче питання: Любочко ти тут? Прийди, прилети в зелений луг над воду, послухати пісоньки, яка не має слів, але понятна всякому, в кого живуча кров бється в серденьку. Ніхто не любить словами, любов, се музика, спів, мельодія і ось її почуєш тут у всіх грайливих відтінках тонів. Вона, наче мозаїка, вкрита огневою емалією, яка блестить, іскриться, сяє, а її зміст зовуть люди красою. Бо вона цвітом людської природи, у якому вся роскіш теперішности та вся надія майбутнього.
Чимраз голосніще, живіще тьохкав соловій у лузі. У вогке нічне повітря випливали трелі, щораз то инші, барвисті, пестрі, ріжноманітні наче морська хвиля у місячному світлі, наче цвітистий степ у травні. Тьохкав, тьохкав… аж звільна став втихати. Наче втомлена любовними ласками людина клонить голову, щоби у сонній мрії переживати ще раз усю радість життя, — стихав і соловій. Уривалися солодкі переливи нагло, несподівано, але і незамітно, бо вже другий мистець підхоплював слабіючу чергу тонів… І так співали соловії всю ніч, а весь світ заслухувався в їхню чародійну музику.
У станиці Аґатоніка не спали ще всі молодші мешканці. Лежачи на підсінні дворища, вони гуторили зтиха про рідню в Ольбії та про се, що і там живе хтось такий хто радо слухає нічних трелів, мріючи про вигнанців у далекій Скитії… Не спав і Трофіос, сидячи біля Гарміони на низкій лавочці. Перед ними у місячному сяєві розвернувся сріблистим туманом окутаний Борістен, а тихий шум його хвиль давав дострій до пліняючої любовної меліки соловія.
— Чи чуєш, Гарміоне, — питав Трофіос, — як надить нас фільомелє? Чи розумієш, що вона саме нам пригадать бажає? Недовго цвите степ, недовго пливуть весняні води Борістена, недовго співає й вона. Віз Геліоса, який поперепалював скіру Етіопів, перепалить і тут ніжні билинки та платки цвітів, випє воду з великих рік, пожовкне, спопеліє світ, втомиться й серце невзгодинами життя…
