плоскодонний, широкий і мав чимале вітрило на низкій щоглі, бо се була якраз пора полудневих вітрів, то можна було користуватися й їх силою.
Посередині байдака була простора каюта для Аґатоніка та Трофія, а тепер відділено її частину для Гарміони.
Коли зібрано увесь потрібний припас, Аґатонікос заговорив із дівчиною про те, як чудовим, чарівним буває вид бурливих хвиль Борістена, його островів та безмежніх, зеленню покритих степів, про се, як живо бється придавлене горем серце людини на лоні безсмертньої природи.
— Як із підземелля повертає Персефоне й оставляє за собою всі страхіття Гаду, так і смуток облітає весною з душі людини. Се наче всохле листя безчерешкового дуба: свіжі пупянки своїм вибростом скинуть на землю пожовкле дрантя, а нова зелень укриє деревину. Тому не пручайся, дитино, а їдь із нами. Розірвешся!
Поїхали. Швидко минули ріг Гіпполяоса зі святинею Деметри, які лежали у місці спливу лиманів Борістена і Гіпаніса. Опісля вїхали у гирло найбільшої скитської ріки. З ранку до вечера гребли веслами гребці, а коли від моря зривався вітер, видувалося вітрило і наче пелікан нісся байдак по филях лиману. Тоді гребці спочивали, а й подорожні без перешкоди захоплювалися стрічними картинами. А були се картини, яких не бачив ні Протоґен, ні його наслідники, картини, яких не було ні в Пропілєях, ні в Стоа Поікілє, ні в домі Нікія. Вони чергувалися ненастанно, зміняючи безвиводно краски, види, постаті, а що більше, вони засувалися одні за другі, наче острови на Архипеляґу, або хмари на небозводі, губилися, появлялися відтак знову серед зміненої обстанови, у новому освітленні, на иншому тлі… На Мнемозіну, матір Муз! Може бути, що її дочки купалися залюбки у водах Пермессу та Гіппокрени, але певно нераз весною бистрий лет птиці переносив їх і сюди у країну Кімерійців. Бо навіть піднебесня, божеська штука, яка не знає голосу пристрасти, ні змислових похопів, мусить нераз відпочити та набрати свіжого життєвого розмаху на груди життям хвилюючої землі.
Грізний був вид велитенської ріки, якою здавалося, що пливе Океанос. Швидко, а невпинно котилися величезні маси вод, жовтавих або зеленавих, розбурханих, запінених, наче море у прибою. Серединою плила головна струя. Зі шумом та гуком перевалювалися водяні вали один через другий, наче ненаходили для себе місця у руслі та один через другого бажали вирватися вперед у даль, у незвісний, мрачний Понт.
Тихше плила вода при лівому березі ріки. Тут весняні води заливали простори, більші від усіх долин Геляди, рівніщі від низин Тесалії, буйніщі від берегів Пенея. Оттут
