рух на торговиці, барвисті строї та збруї горожан, все те привиджувалося уяві дівчини, а рівночасно наче мракою засувалися страхіття останніх тижнів. Вони забулися, як забуваються прикрости діточих днів, а остають тільки спомини ясних хвиль та картин веселих днів забави та радощів.
І вмить озвалося серце тугою, почувши, як далеким, чужим був сей холодний світ скитського степу від соняшного, барвистого фону Гелляди.
— Гарміоне! — почувся нагло біля неї тихий голос Трофія. — Чому ти сумніваєшся про любов мужа? Невжеж муж, якого ти собі вибрала, не любить тебе?
— О так, він любить мене, та в його серці на першому місці боротьба за втрачений царський вінець, честилюбивість, пімста… А я вимагаю від мужа моєї любови неподільности… Ойтозірос благородній муж, який чимало добра зробив мені та моїм, але… він варвар! Він наче подув Борея, який пориває, але й ломить, се прибій хвилі, яка підносить наву, але й торомить її. Се орел, який під небом ширяє, але добичі глядить на землі… Я обожаю силу, але бажаю, щоби вона вміла постояти за любов. А тут, бачиш, він повіявся у безвісти й гадає, що його грізне ймення заступить мені його самого. Може бути, що Ольбіополіти бояться його, шанують мене та моїх, бо вони мужі й повинуються законові крови. Але я? Я не боюся Ойтозіра, в нього нема ніякого права до мене й я не хочу його таким, як він є…
— Ax!
Молодець наче в сонце глянув. Блаженний усміх розяснив його й без того гарне лице. Він узяв з колін дівчини її руку й цілуючи, спитав:
— Гарміоне! Душа мужа, се прозора тканина з Аморґу, крізь яку легко можна розглянути круглість форм та краску тіла, зате душа жінки, наче амфора без напису та дати. Може бути, що в ній криється солодкий нектар із Хіосу, а може… оцет. Тому скажи: чим зєднується прихильність твойого серця? Усе, що в моїй силі, робитиму, бо я люблю тебе, Гарміоне, від першої хвилі, коли ти ступила на беріг Борістенітів. Ойтозірос урятував тебе від Періксена, я урятую від Ойтозіра і заведу назад у країну нашої спільної туги…
— Ох, ні! — живо заперечила дівчина, встаючи. — Ви мусите оба доказати своєї гідности. Не кожду жінку добувається кітарою та солодкими словами, як не набуде її й сама сила…
— А щож? На Гекату, матір усього загадочного! Скажи мені, чим добуду собі тебе? Чи не досить тобі сього, що наражую на небезпеку батька, на якого впаде вся вага мести Ойтозіра? Чим зворушу серце жрекині Артеміди?
