Демофілє зірвалася з місця і підняла руки горі, наче потопаюча людина, а в широко розплющених очах малювалася смертельна трівога.
— Вони доганяють його! — кричала, — ось там ізза сеї розваленої хати вилазить різун… а там за ним другий. На Ате, вони вбють його! Рятуй його, Гарміоне, рятуй брата!
По лиці Гарміони спливали сльози, а уста дрожали від жалю та спочування. З рук Трофія взяла кітару і крізь сльози заспівала пісню про золоту формінґу Апольона:
„Хрізейя формінґс Аполльонос…“
Поважні, мінорові тони пісні видко успокоювали божевільну, її крик замовк зразу, а там і вигладилися викривлені риси лиця, в очах погас огонь, на уста завітав солодкий усміх, ніби відблеск рожевої надії. Дівчина лягла знову на лежанку, а по хвилі брат Танатоса Гіпнос — сон обняв її тямку мягкою рукою потішителя.
Довгу хвилю сиділи так обоє при засипляючій Демофілі, Гарміоне розжалоблена її недолею, Трофіос упоєний появою та співом красавиці.
— Бідна дівчина! — сказав вкінці молодець.
Живо заперечила Гарміоне.
— Бідна? О ні! Її страждання се двійник любови, се любов до помершого. У її стражданні її все буття, а тільки нам жалко глядіти на неї, бо ми ще по сьому боці Стіксу… Ось бачиш, Трофіє, як виглядає справжня любов дівчини?
— Чи тільки дівчини, Гарміоне? Мені здається, що муж куди спосібніщий пожадати та стреміти ніж жінка.
— Пожадати, стреміти… може, але любити та терпіти ні…!
Гарміоне сиділа, відхилившись на поручча крісла та гляділа в полумя. Бездоганно круглі півкулі грудий відзначувалися виразно під тонким хітоном та підносилися й опадали ритмічно. Чорна, жалібна нагортка зісунулася з плеча, а повні, наче з рожевого мрамору точені рамена спливали долі по складках одежі до колін, на яких лежала кітара. Волосся звязане в узол позаду голови розвязалося й опало па плечі запашною хвилею і тим яркіще виступав з темного тла чарівний профіль лиця.
Демофілє віддихала рівно, спокійно, тільки хвилями заграло щось у недужих грудях, наче пригадка смерти…
На освітленій огнем стіні перед очима розжаленої Гарміони стали пересуватися картини минувшини, наче відбитки хмар у тихому плесі. Вони чергувалися мов тіни на хвилях трав у степу, мов морські вали у негоду. — Роскішня домівка на Пніксі, з якою зжилася її душа, буйні городи, лискучі, стрійні будівлі Акрополіди, ненастанній
