нього на низкій лежанці спочивала Демофілє. Одначе не була се вже та сама гарненька, дещо розмріяна дівчина 3 Пніксу. Ягоди лиця запалися, наче підмита водою вапняна скеля, впалі, підсинілі очі горіли хоробливим огнем, а сухий кашель раз-у-раз потрясав дрібним, виснаженим тілом.
— Чи приходите знад Іліссу? — спитала входячих тихим голосом, — чи бачили ви там високу білу стелє з написом? Кажуть, що під нею є гробниця, але порожня… так тільки, щоби здурити посіпак Крітія…
В останньому місяці душевне терпіння дівчини перейшло в недугу, яка помішала до решти її тямку, а там і загрозила смертю її тілу. З дня на день упадали її сили, вяла і гасла краса, щораз то близче Демофілі ставав сумний молодець із відверненим смолоскипом… Хотяй суворий подих степу шмагав лиця Ольбіополітів і морозив їх холодом гіперборейських пустинь, її видавалося, що її волосся розвіває солодкий легіт із Гіметту, що здоровить її поклоном та тихим шумом чорний кипарис, який вона сама посадила біля гробниці Стратоніка. Вирвана страхіттями атенського перевороту зі свойого середовища, утративши все кромі спомину, дівоча душа наче хмелева билина оплелася довкола звідного привиду чарівної минувшини. Ïï життя вязалося тільки зі спомином, бож дійсна теперішність була незвісна, непринадна, чужа. Тому і спомин перестав бути привидом, мрією, а став для неї дійсністю. Але така дійсність змінила все проче у привид, а сама мусіла і душу і тіло пірвати зі собою у свій круг кипарисового шуму та погаслих смолоскипів Танатоса…
— Коли ми, деспойна, підемо над Іліссос? — питала дівчина тихим, одноманітним голосом. — Він обіцяв, що як тільки умре Крітіяс та його посіпаки, то він під кипарисом дожидатиме мене і поцілує мене так як тоді, ти знаєш, ніччю у продомі…
— Цить, дитинко! — уговорювала божевільну Гарміоне. — Крітіяс уже недужий. Невдовзі умре, а тоді підемо обі туди; заберемо твойого любка знову у мальований перістіль на Пніксі.
— Ох, так, так! се буде чудово, чарівно. Дріяди заведуть при жерелі хоровід під звук пастирської сопілки, будемо як у Елізію на порослих асфоделями лугах забуття-безтями, у якій не буде ні краю, ні зміни…
Нагло блаженний вираз лиця змінився, риси лиця немовби застигли в німому жаху.
— Чую брязк, тупіт, хриплі крики посіпак… за ними Крітіяс …ух, який лячний, пикатий, рижій, із косими очима. Гу! як вони світяться, наче у злючої ящірки… Він іде під кипарис… Богове! на поміч!
