Відсунув приставлений для себе тронос та вино і вийшов, а по хвилині тупіт коня звістив, що Скит відїхав.
Добру хвилю сидів архонт мовчки, аж вернула краска на його лице, а з грудий добулося важке зітхання.
— Проклята хай буде хвиля, коли нарадив я Ванадаспові продати Ойтозіра. Він царем! Горе! Рятуй мене, Гермесе, рятуй, Зевесе, рятуй, хоробрий Ахіллю!
— Благородний Аґатоніку! — проговорила Гарміоне, а лице її було мов грань, — виясни мені вже раз, що саме вяже вас з Ойтозіром? Він називає мене своєю невістою, але на золотий пояс Афродіти, се брехня! Богато добра дізнала я від нього, то правда, але за добро платиться добром, а не життям. Бачу, що ти непокоїшся, боїшся кождого тупоту коня, кождої скитської бороди! Скажи, що пригнітає твоє серце, а може бути, я поможу тобі.
— Ах, добре йому так, старому архимникові! — заскреготала стара Тімарете, — я завсігди казала, щоби він не устрявав у суперечки скитських царів, які куди могутніщі від перських, але він не послухав. Має за своє. Хай зеленіє як жаба у квітні, коли береться рахкати.
— Ну рахкати, хиба від тебе навчився, мовчи стара! — гримнув архонт.
— Ба, гримай, старий Сілене! Було гримати на Октамазада, а побачивбись, який бувби кінець усеї треклятої каверзи.
Стара загороїжилася, але Трофіос усміхнувся та підсунув її чарку солодкого меду з корінням.
— Не сваріть, мамо, бачите, що гостя між нами.
— Ах, твоя гостя! Вже й матері годі сказати слово через твою атенську цяцю. Від коли вона тут, нема ні хвилини супокою. Якісь варвари день і ніч соваються у ворота та поміж дерева городу. Невдовзі під кождим ліжком ночуватиме підглядач. На Ате! Коби ти пропала разом зі своїм прихвостнем!…
Вона булаб певно верзякала ще дальше, та тут встав архонт i рукою заткав її рот, а відтак видрулив у спальню.
Поблідла від жалю й обурення дівчина, зірвалася з крісла і здавалося, що таки сейчас покине негостинну хату. Але ось Аґатонікос кинувся до її колін.
— Не гнівайся, богине, на Лямію, не гнівайся на ничтожнього раба твоєї величі та краси! Прости безглуздій бабі, яка сама не знає, що верзе. Ось послухай, то й порозумієш, відки взялися її завзяття та мій жах.
— Говори! — приказала Гарміоне, а в її голосі звучав уже знову той сам тон, що тоді, коли від неї відійшов Ономархос…
— Тому дванацять літ помер Санаґос, скитський цар. Він мав двацятьлітнього сина, який часто пробував в Ольбії, де я був аґораномом, то єсть наставником торговищі. Був се одинак
