Та тут загудів голос астінома.
— Благородні й хоробрі горожани! Достойна Гарміоне втомлена дорогою. Позвольте її припочити по трудах, зложити подяку та жертву Позейдонові, а там розкаже вона вам усе, що сталося. Покищо вдоволіться вісткою, що Атени в руках Лізандра, а морський союз розбитий.
Серед гамору, крику, плачу та реготу розійшлася товпа, а Гарміону повів Аґатонікос у свою домівку. Ідучи туди, даром допитувалася дівчина за своїм товаришем та опікуном.
Ойтозірос ізчез.
ІІІ.
Ойтозірос пропав із виду, але не покинув Гарміони. Раз у раз мала дівчина від нього докази памяти. Вже другої днини прибув у дім Аґатоніка молодий Скит від сусідів Ольбії Калліпідів, хотяй сам походив з царської Скитїї та привів зі собою білого мов молоко коня в богатій упряжі зі сідлом та золотим ховсталом.
— Отсей кінь та я, се дарунок Ольбійських Калліпідів невісті Ойтозіра! — сказав і повів коня у стайню, а сам заняв місце межи службою архонта. Було поміж нею чимало Скитів, як і взагалі в Ольбії і всі вони стали падати на липе, коли дівчина проходила попри них.
Вкінці, коли перші пориви Борея загнали до хат горожан, та згуртували їх біля палахкотячих огнищ, у хату Аґатоніка прибув високий, стрункий, підстарший уже муж у довгих, шкіряних шараварах, з луком, топором та рогатиною. Його стрій та упряж коня були прикрашені волоссям убитих ворогів, а коротка кольчуга та кінчастий шолом вказували, що се якийсь вельможа та що він вибірається на війну.
— Я Октамазадес, князь Калліпідів з рамени царя всіх Скитів! — сказав, — і приходжу до архонта Аґатоніка, як посол від сього, якого імя є йменням вашого бога Апольона.
Аґатонікос сидів саме з жінкою Тімаретою, сином Трофієм та Гарміоною при огні. Побачивши Скита, поблід і встав, а там велів подавати вино та тронос для гостя.
— Чого править від мене благородний Ойтозірос? — спитав з непокоєм у голосі.
— Сей, якого ти назвав, велить тобі, архонте Ольбіополітів берегти достойної Гарміони як ока в голові. Так як око божеського Ойтосура заглядає у всі закутини світа, так всюди досягне тебе рука Ойтозіра, якшо ти знову заведеш положене в тобі довіря. Коли пробудиться з просоння Апія весною, а зелені її дари укриють степ, зажадає він від тебе порахунку з опіки! — Подбайже про се, щоби золото а не зелізо було твоєю винагородою, бо й одного і другого доволі у царській скарбниці.
